Ще до війни ми з чоловіком відпочивали у Празі. Тоді вирішили перекусити чимось смачненьким та зайшли до кав’ярні.
Тоді у кафе було дуже людно, що аж голці нема де впасти. Знайшли мені в інтернеті, вирішили замовити. Офіціант молодий, красивий хлопчина. Запитує англійською:
– Double sugar? (бо ми замовили каву).
Чоловік дивиться на мене – ну не знає мови, бо у школі німецьку вивчав. А я все вже забула…
Тут молодий хлопець переходить на російську:
– Вам двойной сахар?
Я ввічливо відповідаю українською:
– Мені, будь ласка, філіжанку кави та одну ложечку цукру, а чоловікові – без цукру.
Тут молодий хлопець посміхнувся, а в оченятах майнув проблиск:
– Ви з України?
Ось так ми знайшли земляка. Виявляється, що Павло також з Львівської області, приїхав до Праги на заробітки.
Я принципово не розмовляю російською і до війни, бо не хотіла таку заразу розносити не тільки по Україні, але й закордоном. Адже я українка – то мова моя українська. Не польська, російська, німецька чи хоч китайська. Звісно, деякі мови треба вивчати, аби вільно розмовляти закордоном. Але я тут, на рідній землі. То навіщо мені інша, іноземна російська мова?
Того дня ми дуже гарно посиділи у кафе, Павло нам порадив гарні архітектурні пам’ятки, куди піти містом, які ще заклади відвідати. А ми натомість залишили йому гарні чайові. Все-таки, ми допомогли один одному!
Чого навчила мене ця історія:
Любі українці, чому ви не шануєте свою мову? Це ж мова нашої нації, ознака нашої незалежності та вільної країни. А ви цю паскуду (російська мова) виносите в люди. То ж як зараза, яку важко лікувати. Не будьте дурниками, розмовляйте державною мовою! Інакше горе вам буде як на Батьківщині, так і на чужині! Бо російську мову тепер не любить весь світ!
А ви погоджуєтеся з такими словами нашої читачки? Чи зустрічали ви українців, які розмовляють російською мовою, закордоном?