З подругою дитинства Іриною я не бачилася чимало років. Ми після навчання роз’їхалися, доля розлучила нас. Але я ніколи її не забувала, адже ми гарно дружили, весь час були разом. А нещодавно зустрілися з нею і я дуже щаслива була. Але її історія мене засмутила.
– От я ніколи нічого не просила в своєму житті жодного разу, – стала говорити Ірина, коли ми пили каву в кафе, куди я її запросила на розмову і тістечком пригостила. – Все життя все сама роблю, на себе лише одну надію маю і все. Хоча життя мене не дуже плекало, ти багато чого ще не знаєш.
І рідні та близькі їй люди добре знають, що це дійсно так, адже це чиста правда. Так вийшло, що Ірина овдовіла в найскладніші дев’яності роки, практично лише сама ростила своїх двох дітей, виховала, обом дала гарну освіту, хоча їй це дуже важко далося.
Зараз її діти вже дорослі, успішні та самостійні давно, але чого це коштувало їх матері, важко навіть уявити. Здавалося б сама Ірина, коли згадує своє минуле, дивується, як вона могла з цього всього вибратися, впоратися з усіма проблемами, адже у неї їх багато було.
– Озираюся я зараз назад, і сама не вірю! – дивується щиро Ірина. – Були такі часи, коли сиділи ми усі просто на одних макаронах та кашах без масла, і на роботу доводилося пішки йти, в літніх кросівках по снігу, а потім один гарячий чай тиждень пити з гілочок фруктових дерев та малини, бо нелегко було після того.
– А більше от просто нічого в будинку не було, і грошей не було теж, – продовжила подруга дитинства. – Сама їла через раз, щоб дітям щось краще залишити, і таке бувало доволі часто. Але просити у когось щось мені ніколи і в голову не приходило! Навіть у близьких, у рідних людей. Ні за що! Нікому ніколи не скаржилася на життя і проблеми свої, ніхто і не здогадувався, як нам важко живеться. Нічого, вистояли ми, минули ті важкі часи. Я не люблю тих людей, які жаліються і постійно щось від когось чекають.
– Молодець ти, звичайно, добре справилася з усім! Тільки ось дітям щось таке життя було за що? – кажуть сьогодні її родичі. – Діти малі сиділи на макаронах, місяцями не бачили звичайних фруктів та цукерок, хоча б дешевих, але ж навколо були родичі та близькі люди, цілком здатні їм допомогти, вже хоча б продуктів звичайних привезти, молока, яєць десяток, овочів якихось хоча б елементарних. Без особливого збитку для своїх бюджетів, їм то не важко було.
І правда, крупи якісь і фрукти рідні могли їй принести. Так теж не можна. Добре, що вистояли у ті важкі для сім’ї часи, а якби ні? Було б не дуже добре, і це живучи серед людей? Дикість якась зовсім.
Між іншим, як не дивно, самі родичі зараз Ірині дорікають постійно. Мовляв, ми й уявити не мали, що у вас було так, що так важко ви жили. Так, ми самі в ті роки жили скромно, але вже кілограм яблук дітям і мішок картоплі принести могли у твій дім. Ну чому ти тоді мовчала? Гординя це не скромність і не самостійність твоя.
Родичі Ірини вважають, що допомогу потрібно просити завжди і засуджувати людину за це не можна. Зрештою, якщо людина дуже просить, вона ж нічого поганого не робить і їй потрібно допомогти. Якщо хтось не захоче допомогти, то відмовить, так і буде вже, як є, але ж є люди, які з радістю у скрутну хвилину підтримають.
А Ірина горда, і вважає зовсім інакше. Вона не шкодує, що ні в кого нічого не просила, навіть коли малим дітям їсти не було що і вона сама сиділа голодна, тепер сама нікому нічого не винна, живе собі спокійно так. Каже, що ні за що б в рідних людей не просила, потім лише докоряти будуть лише. Але хіба Ірина правильно робила? Як їй було не шкода власних дітей? До чого тут гордість, як не має що їсти сама?
Фото ілюстративне.