Я зустріла свого колишнього хлопця через два місяці після розриву. Він виглядав геть інакше, і я звинувачую в цьому себе.
Руслану 35 років, він був чудовим хлопцем, але з часом я зрозуміла, що ми дуже різні. Я вирішила з ним розлучитися. Було не легко, але ми впоралися. А потім я дізналася, що він не працює і лежить у стаціонарі. Я виню себе в його стані, бо могла б розірвати наші стосунки якось лагідніше.
Я зустрічалася з Русланом менше року, але довго підозрювала, що у нас не вийде створити сім’ю. Оскільки він вже почав говорити про наше весілля я вирішила не тягнути, щоб не давати людині марних надій. Я не змогла б розлучитися з ним після того, як він зробив би мені пропозицію і одягнув каблучку на палець.
Руслан дуже хороший хлопець, я вірила в наші стосунки. Але через кілька місяців я зрозуміла, що у нас занадто різні думки. У нас різні погляди на допомогу іншим, на новини, на сім’ю і навіть на мистецтво.
Комусь це видасться банальним, але для мене все це дуже важливо. Ми не зобов’язані погоджуватись у всьому. Зовсім не обов’язково погоджуватися з кожним реченням. Але Руслан не вміє поважати думку інших людей, йому не вистачає емпатії, намагання обговорювати або давати простір іншій людині. Я помічала це багато разів, коли я або мої друзі сперечалися з ним.
Це нікуди не вело і мені було шкода, що Руслан саме такий. Також я погано ладнала з його родичами. Людина, яка принципово нікому не допомагає, нікому не вірить і відкидає будь-які спроби покращити суспільство, не для мене. Мені потрібен хтось, на кого можна рівнятися.
Руслан – типовий егоїст, який копається лише у своєму піску.
“Я знаю, що я недостатньо хороший. Але я спробую, тільки дай мені ще один шанс. Я знаю, ти сповнена ідеалів, і я не виправдав твоїх надій. Але я постараюся змінитися”, – переконував мене Руслан, але я вже вирішила. Це не був спонтанний вчинок, я його більше не любила. Другий шанс був би нещирим з мого боку.
“Ти обов’язково знайдеш людину, якій будеш симпатизувати. Відпусти, так буде легше. З кожним таке буває”, – намагалася я його втішити, поки він не міг “переварити” почуте. Я ніколи в житті не переживала такого драматичного розриву. Цілу ніч довелося втішати Руслана. Я знала, що краще забрати всі свої речі негайно і не затягувати своє перебування поруч з ним.
Вже наступного дня я зникла з його життя і сподівалася, що він швидко прийде в себе. Враховуючи те, як легковажно він ставиться до почуттів інших людей, я була спантеличена рівнем його жалю до самого себе.
Я відчула велике полегшення, коли переїхала від нього. Я знаю, що це некрасиво, але таке життя. Але через два місяці я зустріла Руслана, і зараз мені дуже важко на душі.
Був спекотний суботній день, я гуляла з подругою в парку і ми їли морозиво. В один момент Оксана вражено показала пальцем на довгобородого чоловіка. Він був геть змарнілий, одягнений у старе лахміття й бурмотів собі під ніс. Я впізнала Руслана не відразу, а лише через десять секунд. Я не могла повірити в те, як він виглядає.
Він пройшов повз нас зі скляним поглядом і навіть не помітив мене. Я зателефонувала його сестрі, вона підтвердила, що Руслан ніде не працює і вже двічі лежав у клініці. Вона сказала, що це розставання зі мною так вплинуло на нього.
Зараз я відчуваю такий докір сумління, що це неможливо описати словами. Я хотіла б йому допомогти, але я не знаю як. Боюсь, що якщо я прийду до нього, то зроблю лише гірше…
Як мені діяти в цій ситуації?