Хоч як би прагнув князь Костянтин стримати свій гнів і якомога лагідніше звертатися до свого «наймилішого сина» князя Януша, з листа раз по раз зривається шквал невдоволення через поведінку новоявленої «амазонки», що віднедавна належала до благочестивої родини Острозьких. Адже згадка князя про війну невістки «з самим Богом» стосувалася переслідувань дружиною сина, княгинею Катериною (до заміжжя Любомирською) православної церкви в Україні, а говорячи про сутички її «гарцівників» зі слугами київського воєводи (як видно з наступних рядків листа), К.Острозький мав на увазі ротмістра своєї надвірної хоругви Єрмолінського, тобто йшлося не більше і не менше, як про збройний напад людей пані воєводиної на маєтності самого київського воєводи!
Свій лист князь Костянтин завершував недвозначним попередженням: «Зазнаючи такої неповаги, від якої не можу бути гарантованим від брудних пліток, що не лише листи, а й прохання мої особисті не мають ніякого впливу… попереджаю Вашу милість, що мій розпач від такої до мене неповаги доведе до того, що, здається, далі того терпіти не буду»… Що мав на увазі київський воєвода під своєю погрозою і чи потамувала вона войовничість його невістки — невідомо. Але, здається, невдовзі княгиню Острозьку-Любомирську наздогнала рання смерть і таким трагічним чином цю неприємну справу було остаточно завершено.
Проте виникає закономірне запитання: чи одна лишень княгиня Катерина реально претендувала в XVII столітті на це — чи то почесне, чи то осудливе звання української амазонки? Історичні джерела тієї неспокійної доби свідчать, що далеко не одна вона приміряла на себе обладунки полководця. Було принаймні ще з десяток аристократичних претенденток на лаври служниці бога війни Марса. Але чи не найбільшої «слави» зажила собі на цьому поприщі дружина князя Романа Ружинського княгиня Софія.
Як і згадуваний вище князь Януш Острозький, князь Роман Ружинський народився в православ’ї, але згодом перейшов у католицизм. За дивним збігом обставин так само, як і Острозький, Ружинський одружився не просто на католичці, а на фанатичній католичці, конфесійна нетерпимість і войовничість якої дивувала навіть звиклих до нелюдської жорстокості сучасників. Дар «полководця» вперше в княгині виявився на початку 1600-х років, коли князь Роман під стягом Лжедмитрія вирушив у похід на Москву.
У поході Ружинському не поталанило здобути лаврів звитяжця. В таборі під Смоленськом він тяжко захворів і невдовзі помер. Набагато гучніше заявила про себе його войовнича дружина, про звитягу якої близько 1610 року заговорила не лише Русь, а й Корона Польська та княжа Литва. Адже саме тоді вона спромоглася організувати чи не найбільш масштабну для тих часів міжусобну шарпанину зі своїм сусідом і особистим ворогом князем Йоахимом Богушевичем-Корецьким. Запросивши в головні розпорядчики (а саме вони керували такими сутичками) орендаря Ружина пана Кшиштофа Кевлича та орендаря Котельні пана Бондзинського, княгиня зібрала з усіх своїх маєтностей величезний як для такої «розбірки» загін з числа бояр, військових слуг і селян — всього близько шести тисяч чоловік.
Княгині вдалося заручитися підтримкою родича князя Адама Ружинського, а також білоцерківського підстарости князя Дмитра Булиги-Курцевича, київського гродського судді Михайла Сили Новицького, панів Адама Олізара, Завіші, Вільги, Ольбрехта Брестського та інших сусідів. І саме на чолі такої потужної армії княгиня Софія вирушила на приступ маєтку князя Корецького — містечка Черемошни, розташованого поблизу Бердичева.
Документальний опис сусідського набігу нагадує картину справжнісінької баталії двох затятих супротивників: «З великою арматою, з пищалями, гарматами, рушницями, мушкетами, сагайдаками, зі списами, рогатинами та іншою до війни придатною зброєю, кінно і пішо, збройно, зі знаменами, бубнами, трубами і литаврами, звичаєм ворожим, на місто і замок, силою, насиллям, нежданно, негадано, з великими силами наступивши і наїхавши, армату, пищалі, пушки на місто і замок направивши, в труби, литаври і бубни вдаривши і крик вчинивши великий, з пушок, пищалів і рушниць стріляти почали, а згодам, вдаривши штурмом на місто і замок, до самого вечора поганським ворожим звичаєм, великою навальністю здобували. А місто і замок, здобувши чоловіків усіх і жінок, без будь-якого милосердя, без страху Божого, жорстоко і безжально, з жінками і дітьми побили, стріляли, посікли, замордували і поранили, а місто і замок пограбували поганським ворожим звичаєм, до пня спалили і в ніщо перетворили…»
Хоч як це часто буває в подібних випадках, «черемошнянська тріумфаторка» незабаром розсварилася майже з усіма своїми союзниками. І ось уже надвірні війська княгині захоплюють маєток Михайла Сили Новицького — Селезинівку, воюють зі збройними слугами Фрідріха та Євстафія Тишкевичів, з усе тим же Йоахимом Богушевичем-Корецьким. В той самий час тодішній білоцерківський підстароста князь Ян Курцевич- Булига, зібравши селян із сіл Булижена Волиця та Пєтухів, пограбував маєток Ружинських у селі Романівка.
Найбільшою ж «вікторією» пані Софії у «післячеремошнянський» період стала організована нею грандіозна вирубка дібров литовського надвірного підскарбія Євстафія Тишкевича в маєтностях Черлена та Мошківцях. Кожного разу в «операції» брало участь по декілька сотень підвод з містечка Котельня. Отож, коли за постановою суду місце «лісового побоїща» оглянув спеціальний повірений возний, на тому місці, де нещодавно буяв віковічний ліс, він нарахував понад сто тисяч пнів від розлогих дубів і беріз!
Трохи згодом княгиня Ружинська влаштувала повномасштабну бойову операцію по захопленню земель київського підкоморія Самійла Горностая. В наїздi брало участь близько двох тисяч чоловік. Щоправда, як з’ясувалося вже в ході «операції», кількісний склад учасників акції міг бути набагато скромнішим, оскільки наразі сам пан Горностай на чолі своїх вояків на котельнянських полях княгині «брав штурмом» свіжоскошений селянами хліб, змусивши тим самим свою супротивницю недорахуватися прибутку з понад десяти тисяч кіп збіжжя.
Проте не лише служіння Марсу приваблювало пані Софію. Знаходила вона час і для амурних справ, і для того, щоб віддати належне покровителю шлюбних зв’язків богу Гіменею. Войовничість натури української амазонки та довжелезний шлейф судових позовів на неї сусідів iз приводу вчинених самоуправств і злочинів так і не зашкодили віленському каштеляну князю Ієроніму Ходкевичу розгледіти в ній привабливу і спокусливу жінку, з якою незабаром він і побрався. І хоч злі язики ще довго пліткували з приводу домінування матеріальної зацікавленості в діях пана каштеляна, користь від цього шлюбу, безперечно, була і для багатої вдови. Адже взамін великого посагу, який пані Софія принесла князю Ходкевичу, вона отримала через нього доступ до найвищих тогочасних придворних кіл Речі Посполитої.
Щоправда, нові судові тяжби пані Ружинської- Ходкевич зі своїми ображеними сусідами переконливо свідчили про те, що придворний блиск і світські розваги так і не змогли витіснити з серця войовничої амазонки потяг до справжніх «жіночих забав». Отож, вочевидь, амазонкою вона стала не з необхідності захистити своє майно за відсутностi чоловіка, а за своїм природним покликанням. А ще абсолютно правий був князь Костянтин Острозький — «всі віки мають здатність повертатися»…Рубрика: Україна Incognita. Газета “День” №48, (2002)