Якби ж знала за кого сина віддаю, 10 разів ще б подумала!
Все життя з моїм Зеником горбатились у селі біля Львова. То город, то господарка – кури, свині, корова. І так день у день. Хотіли ми, щоб діти вибилися в люди, щоб в місті жили, а не в болоті, як ми. Бо що воно за життя в селі? Робота з ранку до ночі, а щастя мало. Так і думали – най наш Ігор міську собі знайде, з квартирою, аби йому легше було. Бо з Зеником з нуля починали, а як є квартира – то вже половина діла зроблена.
Та не так сталося, як гадалося.
Марічка наша, донька, як завжди, вибрала серцем – закохалась у сільського хлопця, Степана. Взяли шлюб та й оселилися у сусідньому селі. Ну, думаю, буде таке ж життя, як у нас, нічого нового не побачить. А от син Ігор – то інша справа. Ох, і дівчат передивився! Кожного тижня нова, бо, бачите, йому не підходили. То одна не така, то друга не така. А потім раз приїжджає та й каже:
— Мам, скоро весілля буде! Я Іринку знайшов! Квартира є, в місті живе, батько лікар, мати вчителька!
Ой, як рада була! Думаю, буде паном мій синок, житиме в місті, не буде, як ми, гній носити. А Іринка хай коло нього бігає. Бачила її, як привозив – така скромна, тиха, в Ігоря по вуха закохана. Але якби не квартира, то на таку й не глянув би син.
Але якби ж то знати, де свиня зарита!
Після весілля виявляється, що квартира – не їхня, а в іпотеці! І що ж то за наречена така, що одразу такого не сказала? А свати мовчали, аж поки штамп у паспорті не поставили! То ще й, уявіть, записали ту квартиру не на Іру, а на Ігоря! А тепер він, бідний, горбатиться на двох роботах, щоб той кредит виплатити! Ну як так можна?
А я, чесно, навіть у гості заходити не хочу. Дивитися на ту Іру не можу, хитра, як лисиця! А по ній і не скажеш було! Сиділа така смирна, тиха, а як виявилося – змія підколодна.
Та найцікавіше почалося, коли свати до нас на тижні заїхали. Слово за слово – і дійшло до сварки.
— Та як же так? Чому ж ви мовчали, що квартира в кредиті? Чого не сказали до весілля?!
— А що, ви б відмовилися від такого шлюбу для сина?
— Та може й так! Ігор тепер горбатиться, як кінь, а ваша донечка сидить собі в теплі!
— Ми добре знали, що на квартиру націлились! Якби сказали правду, то ще б змусили дітей у шлюбний контракт вписати, щоб квартиру поділили! А так – все правильно зробили.
У мене аж слів не стало! Виявляється, то спеціально так продумали, бо нас розкусили! Ну як так можна, га?!
— Ой, люди, так не робиться! То ж не по-людськи!
— Зате мають житло! Не ми винні, що ви хотіли халяви!
От як то так? І тепер не знаю, чи то нам не пощастило, чи то їм зі мною, бо мовчати не буду! От вам і міські! Тільки й вміють, що хитрістю жити!