“Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР іде назустріч большевизмові й большевикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…”, із листа ПЕТРА БОЛБОЧАНА за 26 січня 1919 року.
28 червня 1919 року на станції Балин (тепер – Дунаєвський район Хмельницької області) за політично вмотивованим вироком військово-польового суду розстріляний Петро́ Фе́дорович Болбоча́н – український військовий діяч, полковник Армії УНР, котрий так і не отримав можливості реалізувати себе в повній мірі як полководець.
35-річний полковник Петро Болбочан у 1918 р. став одним з найталановитіших воєначальників Української Народної Республіки. Кадровий офіцер, який закінчив у 1909 р. Чугуївське піхотне юнкерське училище, отримав бойовий досвід у Першій світовій війні, де був нагороджений орденом і особистою зброєю за хоробрість, з листопада 1917 р. – командир полку УНР, потім – дивізії, з якою в квітні 1918 р. здійснив свій головний подвиг в ім’я України, розбив на Перекопі війська більшовицької Росії і увірвався у Крим, взяв Джанкой, Сімферополь і Бахчисарай.
Це була перша велика перемога армії УНР, під впливом якої командувач Чорноморським флотом Росії адмірал Михайло Саблін 29 квітня 1918 р. о 16:00 віддав наказ: “Флоту підняти український прапор”, а Центральній Раді в Київ він телеграфував: “Сього числа Севастопольська фортеця і флот, який був у Севастополі, підняли український прапор. Командувати флотом почав адмірал Саблін”.
Далекосяжні плани Петра Болбочана звели нанівець німецькі війська, що зайшли до Росії та України у відповідності до “Брестського миру” 1918 р. Спочатку вони просто спостерігали за “авантюрою” українських військ Болбочана з узяттям добре укріплених редутів Перекопу без важкої артилерії, прибуття якої вони очікували з Німеччини. Командир 15-ї німецької ландверської дивізії генерал фон Кош розраховував на довгу артилерійську дуель з важкими гарматами, перекинутими більшовиками з Севастополя до Перекопу.
Німці були вражені блискавичним проривом українських військ через “непрохідне озеро Сиваш” в тил більшовицьких військ та їх розгромом при одночасній підтримці українських бронепоїздів, що атакували більшовицькі війська “в лоб”.
Далі німці просто намагалися наздогнати війська Болбочана, які швидко просувались з боями вперед, що і зуміли зробити лише за Бахчисараєм, коли дорога на Севастополь була відкрита. Ще більше занепокоєння у німців викликав ентузіазм місцевого населення, яке зустрічало з квітами українські війська Болбочана, що кожен день поповнювались добровольцями, які пожили кілька місяців під владою більшовиків.
Генерал фон Кош висунув ультиматум: “Крим за Брест-Литовським договором наш, українські війська зобов’язані залишити півострів”. Коли Болбочан відповів відмовою, 26 квітня 1918 р. 15-та німецька дивізія оточила всі місця дислокації українських військ у Бахчисараї, Сімферополі та Джанкої, наказавши українцям негайно скласти зброю, здати всі трофеї і під німецьким конвоєм залишити Крим, розпустивши при цьому всі добровольчі загони, сформовані на півострові. Уряд УНР, побоюючись війни з Німеччиною, наказав Болбочану залишити Крим.
Підкорившись наказу, дивізія Болбочана при повному параді, зі зброєю та розгорнутими прапорами вирушила у зворотний шлях, до Мелітополя.
Ось як згадує про Петра Болбочана колишній сотник Армії Української Народної Республіки Борис Монкевич: — “У боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем… У найскладніших обставинах ніколи не тратив здібності орієнтуватися… Був надзвичайно хоробрим. У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями. Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей… Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку. В життю був скромний, без тіні манії величності…”.
Протестуючи проти рішення суду, де Петра Болбочана звинувачували у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу, В’ячеслав Липинський, який на той час очолював дипломатичне представництво УНР у Відні, подав у відставку, оскільки “Факт розстрілу отамана Болбочана, котрий для мене став безпосередньо причиною моєї відставки — це тільки вище видніше полум’я того процесу самоспалення, в якому згорає наша хата. Розстріл отамана Болбочана — це не дрібний епізод, як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що, при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним із найвидатніших представників українців… Він був одним із тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до Української Армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави. І цього лицаря, що, борючись із ворогом, пройшов всю Україну і… (прагнув) вернутися на фронт до своїх улюблених полків, цього одного з тих рідких дійсних українських патріотів розстріляли…”.
Ось як описує український письменник Василь Шкляр в історичному романі «Чорний ворон. Залишенець» страту Петра Федоровича Болбочана — “…Сталося це на станції Балин, під Кам’янцем. Болбочана тримали у вагончику… Серед ночі його розбудили й повели на пустир, де вже була викопана яма. Чотою, що мала наказ розстріляти Болбочана, командував сам начальник контррозвідки Чеботарьов. Головний петлюрівський чекіст. І в тій чоті був я…(колишній штабний поручник Афанасій Карпович Калюжний). Надворі червень, а мене пробирав такий холод, що я цокотів зубами. Ми, вояки, ховали один від одного очі, та на команду Чеботарьова всі звели рушниці. Я чув, як усихає мій палець на спусковій скобі. Болбочан стояв босий, у штанах, у білій сорочці й усміхався до нас якоюсь несьогосвітньою посмішкою. Чеботарьов подав команду «Вогонь!», але жоден із нас не вистрілив. «Спасибі, хлопці», — тихо мовив полковник. Він усе ще не вірив, що його розстріляють. Та Чеботарьов повторив команду. Ми знову звели рушниці, які цього разу гахнули, але Болбочан не впав. Усі кулі пройшли мимо, бо ми хотіли перехитрити один одного, ніхто не хотів убивати Болбочана. А він стояв і всміхався… Тоді розлючений Чеботарьов покликав іншу чоту, а нам сказав: дивіться, боягузи, як треба виконувати накази. Ударили рушниці, проте полковник навіть не здригнувся. Лише посміхався. Чеботарьов не витримав, підбіг і вистрілив із бравнінга. […] Чеботарьов підскочив до напівмертвого полковника і став гатити його ногами, стріляв і знов бив носаками чобіт. А тоді зіштовхнув тіло в яму…”.
ПАМ’ЯТАЙМО СЛАВНИХ СИНІВ УКРАЇНИ!
СЛАВА УКРАЇНІ!!!