Коли я закінчувала школу мій однокласник зізнався мені в коханні та запропонував зустрічатись. Він був хорошим, милим, але тоді я не мала бажання заводити стосунки.
Ми мешкали в селі, батьки завжди мене переконували, що хлопця знайти ще встигну, головне це добре вчитись. Так буде корисніше для мене і люди менше пліткуватимуть. Найбільше, що мене завжди хвилювало, це осуд батька. Він був дуже суворим. Іноді здавалось, що мама теж його побоюється.
До медичного університету я вступила на державну форму навчання. Хоча і мріяла бути педагогом, але батько не бачив освітній сфері перспектив, тому довелося вчитися на лікаря.
Мені було важко. Ночами не спала, аби мати високу успішність у нав’язаній батьком професії. Вдома бувала нечасто, раз у три тижні. По закінченню третього курсу, коли я приїхала додому на літні канікули, батько поставив мене перед фактом, що мені пора виходити заміж і нареченого він для мене вже підшукав.
Я була шокована. Адже ще ніколи не мала серйозних стосунків, а тут одразу під вінець йди. До того ж мій майбутній чоловік був старшим за мене. На той час йому вже виповнилось 30 років, працював прикордонником. Тож не дивно чому батько обрав саме його кандидатуру. Він завжди казав, що супутника потрібно вибирати не серцем, а головою.
Моєму нареченому було абсолютно байдуже до моїх почуттів. Він хотів швидше одружитись та переїхати у місто, де отримав нову посаду.
У мене не лишилось вибору, як тільки підкоритись волі батька. Ми з Василем оселились у новій квартирі. І моє життя перетворилась на страшний сон. Воно дуже нагадувало подружнє життя моєї мами, яка теж не мала право голосу у своїй сім’ї, адже все завжди вирішував батько.
Цей кошмар тривав два роки. Чоловік постійно вказував, що я маю робити. Ніколи не опускав нагоди аби дорікнути мені чимось або розкритикувати. Увесь сімейний бюджет був повністю під його контролем. За кожну копійку я звітувала.
Мені це все набридло я вирішила повернутись у батьківський дім. Але підтримки там я не отримала. Навпаки, батько став мене повчати й відправив туди, звідки приїхала.
До загальної картини Василь почав щось зраджувати. Мені було байдуже до нього і його коханок, адже почуттів все одно не мала. Сенсом мого життя стала наша спільна донечка Соня. Якій я віддавала всю свою любов та ніжність. Заради неї жила й працювала.
Так тривало ще дванадцять років. Я розуміла, що донька вже доволі доросла, а моє сімейне життя немає абсолютно ніякого сенсу. З Василем я розлучилась і вірила, що в 36 років ще не пізно знайти своє щастя.
Повернулась до себе в село. Дорогою додому зустріла свого шкільного залицяльника Миколу, з яким колись не стала зустрічатись через настанови батька. Тепер ми обоє були вільні. Я розлучена і він, вже кілька років, як пішов від дружини. Наші стосунки розвивалися стрімко і вже за рік ми побрались. Нарешті я змогла відчути, що таке справжнє кохання та повноцінні сімейні відносини.
Йому навіть не доводилось просити мене про щось. Про такого люблячого, турботливого чоловіка самій хотілось піклуватись.
Ось так, пройшовши стільки випробувань, я таки знайшла свою людину та особисте щастя.