Артем з перших днів стояв на захисті Батьківщини. За нього і не тільки молилося все село. Ми не раз передавали все необхідне йому на передову. Тому коли я побачила його після пережитого в місцевій крамничці, то кинулась його обіймати. Я спитала про сім’ю, Артем хвалився, як донечка виступала на святі в садочку. Як тут ні з того ні з сього нас перебиває продавчиня. Від її запитання в хлопця затремтіли руки. Артем так нічого не купивши, вийшов з крамнички.
Коли ти живеш в селі, то твоє життя цікаве всім. Іноді в мене складається таке відчуття, що я в театрі на сцені, і своє життя маю проживати так, щоб це сподобалось моїм сусідам.
Або ж навпаки, щоб в них було що про тебе попліткувати. Думаю, другий варіант моїм сусідам підходить найбільше, тоді і життя веселіше і час швидше біжить за розмовами.
Живу я з чоловіком і двома діточками, працюю вчителем, щоправда, не в своєму селі а їжджу в сусіднє.
Ох, скільки розмов було з цього приводу, приписували мені різне, навіть історію кохання із директором моєї школи. Люди в селі все бачать і все знають, як то має бути на краще. Та моя історія не про мене сьогодні.
Хочу поділитись з вами історією, якої я була свідком. На мою думку ця історія актуальна на сьогоднішній час і можливо послужить уроком для багатьох.
Ціль моєї історії, щоб кожен для себе обдумав вчинок цієї жіночки, про яку піде мова і зробив певні висновки.
В селі в нас є продуктова крамничка, де працює тітка Люба вже багато років. Саме в цей день я забігла за хлібом і деякими продуктами і зустріла там свого знайомого, а тепер і нашого героя, захисника Артема.
Артем переніс зазнав багато лиха на передовій… навіть не хочу описувати, що він бачив… Потім довгий шлях реабілітації і ось тепер він не сидить вдома, а ще працює у військкоматі.
Про Артема я знаю майже все, ми завжди підтримували дружні стосунки, я його завжди знала, як мужнього і відважного хлопця. Тому й не дивно, що він одним із перших зголосився стати на захист Батьківщини.
Весь цей час ми були на зв’язку і було так, що допомагали Артему з коштами на деякі потреби. Я знаю, як важко він це все пережив і скільки страху було в його очах.
Але він старається зі всіх сил себе тримати і навіть не показувати виду через що він пройшов.
Тай ми рідко розпитуємо у нього про все те, що там було, зазвичай наші розмови далекі від цього. Більше розмовляємо про дітей, тай на господарські теми.
Коли Артем зайшов у магазин, я побігла його обіймати і спитала, як справи вдома.
Артем із задоволенням мені розповідав, як його донечка виступала вчора у садочку і показував їх чудові фото. І тут у нашу розмову увірвалась тітка Люба, з запитанням: “Як тобі живеться, Артеме, після всього пережитого? Чи сниться все це ночами? Чи немає дивних думок?”
Я й навіть не знала, як зупинити потік безглуздих запитань.
Мені в той момент хотілось голосно вигукнути, щоб Люба зціпила язика за зубами.
Артем намагався себе тримати в руках, та я відчула, як його голос почав від хвилювання тремтіти. Затряслися і руки і він лише спитав:
“А як на вашу думку я все це переживаю? Так, ці уривки з мого життя будуть мене супроводжувати ще довго, допоки ви не перестанете мене туди думками і спогадами знову повертати. Так, я намагаюсь забути про це, але ви знову заставляєте мене згадувати своїми запитаннями”.
Я відчувала неймовірний сором за тітку Любу… Артем так нічого і не купляючи вийшов з магазину.
Я ще деякий час стояла нерухомо на одному місці. Звісно, що потім ми мали з продавчинею серйозну розмову і вона зрозуміла, що вчинила неправильно.
Вона і так все знає про Артема і відповіді на ці питання їй були не потрібні. Адже це село і всі один про одного знають все…
Автор – Успішна Емма