Добігав кінця четвертий курс університету.
Андрій із Вадимом були однокурсниками, особливо не дружили, але й ворогами не були. Андрій – хлопець сільський, цілеспрямований. Йому хотілося здобути професію і виїхати з великого, метушливого міста. А Вадим – син багатих батьків, амбітний, зарозумілий. Він точно знав, що після університету обійме керівну посаду у фірмі батька. Загалом різні за характером були Андрій і Вадим, але однаково красиві – високі, з правильними рисами обличчя, спортсмени. Займалися в одній баскетбольній команді. Ось тільки їх спорт і об’єднував.
Цього дня обидва затрималися в університеті, запізнювалися на гру, яка була за містом. Вадим запропонував Андрію їхати машиною, на автобусах Андрій точно не встигне.
– Ось тільки дорогою маму заберемо з магазину і додому завеземо. Примха у неї така, щоб саме я її забрав. Випендрюється перед подружками.
Андрію було все одно, він був радий, що не тягтися в спекотних автобусах, переживаючи, що не встигає.
Вадим підкотив свій дорогий автомобіль до входу до торгового центру. Біля входу весело балакали три молоді жінки. Вадим посигналив, але ніхто не звернув на нього уваги. Тоді Вадим вийшов із машини і гукнув:
– Мамо, ну я запізнююся.
Одна з жінок обернулася, посміхнулася.
– Ой, синочок за мною. Ну все бувайте, бувайте.
Жінки поцілувалися, і мама поспішила до сина. Андрій стримався, щоб не свиснути: «Ну, нічого собі мама».
На вигляд їй було років двадцять п’ять, струнка, вродлива, доглянута. Андрію навіть стало ніяково за свій вигляд. Хотілося провалитися крізь землю. Він би втік із машини, якби не запізнювався на змагання.
– А ти з товаришем? – здивувалася мама Вадима. – Дивно, що не з черговою дівчиною.
– Ми на змагання. Знайомся, мій однокурсник – Андрій. А це моя мама… – Вадим недоговорив. Його зупинила мама:
– Віра, приємно познайомитися. Вадим, запроси Андрія цієї суботи в гості. Ми матимемо невелике свято. Адже ви прийдете, Андрію? Приходьте, не ображайте мене відмовою, – кокетувала Віра.
Вадим засміявся:
– Погоджуйся, Андрію. Не сподобається, підеш. Від нашого будинку автобус ходить кожні півгодини.
Андрій кивнув головою, але подумав, що нікуди він не піде. Але в суботу подзвонив Вадим і наказним тоном сказав:
– Збирайся, я за півгодини за тобою заїду.
– Може не треба? Навіщо я вам? Я там нікого не знаю, – несміливо заперечив Андрій.
– Ти знаєш мою маму, цього достатньо, – засміявся Вадим і вимкнув телефон.
Вечір вдався. Було весело, та… казково. Вадим і справді почував себе Попелюшкою у палаці. Якби Андрій не знав, що Віра – мати Вадима, то закохався без пам’яті. Хоча… Він був нею зачарований, і ще це зрадницьке ігристе.
Прийшов в себе Андрій вже вдома. Він пам’ятав, як його посадили до машини, а як він потрапив на своє ліжко у гуртожитку – не пам’ятає. Здається, він ще освідчувався в коханні Вірі. Сором-то який.
У понеділок Андрій прикинувся нездужим і не пішов на навчання. Телефон вимкнув ще в неділю вранці, не хотілося говорити ні з ким.
В обід хтось постукав у двері.
– Нікого немає вдома, – гукнув Андрій, не встаючи з ліжка.
– Це я, – від почутого голосу Андрію стала хвилююче. Він різко встав і відчинив двері. Далі слів не було, було велике кохання. Через пару годин Віра, поправивши зачіску та макіяж, пурхнула з кімнати, залишивши шлейф своїх парфумів.
Їхній роман тривав увесь п’ятий курс, заняття спортом Андрій закинув, щоб зайвий раз не зустрічатися з Вадимом. Взагалі, вони з Вірою поводилися як шпигуни, зустрічалися на орендованій квартирі.
Альбіна намагалася завалити Андрія дорогими подарунками, але Андрій відмовлявся від них.
Після закінчення університету постало питання, що робити Андрію. Виїжджати в інше місто, як він мріяв раніше, чи залишатися у цьому місті. Віра запропонувала влаштувати Андрія у фірму чоловіка. Ось після цієї пропозиції Андрій і вирішив, що поїде. Адже жодного майбутнього у їхнього роману не може бути. Вона не піде від багатого чоловіка, Андрій – не розбагатіє відразу.
Вже оголосили посадку на потяг, як нізвідки, з’явилася Віра, обійняла Андрія та поцілувала. Він не втримався, відповів на поцілунок. Віра прошепотіла: «Залишайся». І він лишився.
Вранці на душі було погано, Андрій розумів, що це неправильно, йому треба виїхати. Терміново виїхати. І поки Віра солодко спала, Андрій втік зі орендованої квартири. Сів у перший поїзд і помчав, куди очі дивляться.
Минуло п’ять років. Андрій працює на заводі, є дівчина, з якою вони планують весілля. Вони, гуляючи набережною, сміялися, мріяли. Але раптом із нізвідки, знову з’явилася Віра, повисла на шиї Андрія і поцілувала його. Від несподіванки він відповів на її поцілунок. У душі Андрія знову все завирувало, наче не було п’ять років розлуки. Коли Андрій «прийшов в себе», вони вже були в номері готелю.
– Навіщо ти це зробила? – Запитав Андрій.
– Поквиталася за те, що ти кинув мене, – хитро посміхнулася Віра.
– Поквитатися, кажеш ? Тепер йди звідси. Не хочу тебе бачити, – сердився Андрій, притиснувши Віру міцно до себе.
– Я це відчуваю, – посміхнулася Віра. – Може, повернешся?
– Ні, – різко відповів Андрій.
– Тоді більше не приїду, просто хотіла востаннє побачитись.
Вона поїхала, він провів її. На душі було сумно, але Андрій розумів, що майбутнього з Вірою в нього не може бути.
Через два роки Андрій одружився з іншою дівчиною. Жив щасливо, народилося двоє дітей. Ось тільки щось у душі Андрія не давало спокою, коли він чув ім’я Віра.
Із Вадимом зустрілися на заході з приводу тридцятиріччя випуску з університету. Вадим уже сам був успішним бізнесменом. Андрій намагався не попадатися йому на очі. Але Вадим сам підійшов:
– Привіт як життя? Щасливо?
– Привіт. Нормально, – відповів Андрій і подумав: «Хоч би він не став говорити про свою матір».
– Нормально? А ось нам із батьком ти все життя зіпсував, – невдоволено сказав Вадим.
– А я до чого? – здивувався Андрій.
– Ти думаєш, ми не знали про ваш роман? Знали. Всі знали. Батько любив матір, прощав їй цю витівку. Навіть запропонував тобі роботу. Мати ж казала тобі? Ось, а ти поїхав, як боягуз.
Андрій мовчав, не знав, як на це реагувати. Знову хотів провалитися крізь землю.
– Так от, вона коли повернулася від тебе, загуляла. Через пару років вже не була схожа на себе. Батько намагався допомогти, але все дарма. Десять років тому її не стало. І знаєш які слова були останніми? А я тобі скажу. Вона зі сльозами на очах сказала: “Я люблю тебе, Андрію”. Ні мене вона не любила, ні батька, а тебе. Тепер і живи з цим. Я для цього і прийшов сюди, – Вадим розвернувся і пішов.
Андрій теж не затримався, хоч і планував залишитись у цьому місті на пару днів, але сів у автомобіль та поїхав додому. Йому хотілося обійняти кохану дружину та своїх, уже дорослих дітей.