Днями ми пішли в гості до одних родичів чоловіка. Це його рідна сестра і їх родина. Ми з Михайлом одружилися тільки три місяці тому, і я ще не у всіх родичів його бувала, не у всіх знаю.
І ось коли ми до них прийшли, в моєму подиву не було меж. Накрили вони стіл, звичайно, гарно, страви хороші. Але я, коли поїла закуски, вже ні до чого не приторкнулася.
Ні до картоплі і салатів, ні до м’яса, ні до риби, ні до десертів. І все чому? Тому що господиня жодного разу не поміняла тарілки. Тобто після закусок гості продовжували накладати собі наступну їжу в ті самі тарілки.
Але для мене це неприпустимо. У мене в сім’ї кожна страва подається на окремих чистих тарілках. Тобто поїли борщ, суп, поміняли. Друге поїли, для десертів поміняли. Поруч також може стояти тарілочка окрема для закусок, наприклад, чи для канапки.
А тут все в одну тарілку валяти, з якої ти вже поїв попередню справу. Ну ні, це точно не для мене. Вдома з чоловіком відбулася трошки неприємна розмова. Йому не сподобалося те, що я у його сестри майже нічого не їла.
Ми з Михайлом, як я вже сказала, тільки три місяці тому одружилися, і я ще не встигла побувати у всіх його родичів. Тож, коли він запропонував піти в гості до його рідної сестри Оксани, я погодилася без жодних вагань. Було цікаво познайомитися ближче з його родиною.
— Оксанка — чудова господиня, — сказав Михайло, коли ми йшли до них. — Ти побачиш, як вона готує.
Я тільки усміхнулася. Якщо чесно, то я завжди звертала увагу на деталі в таких речах, адже в нашій родині культура застілля — це цілий ритуал.
Ми прийшли вчасно. Оксана зустріла нас привітно, запросила до вітальні, а незабаром покликала всіх до столу. І треба сказати, стіл справді був накритий розкішно.
На закуску були оселедець під шубою, фаршировані яйця, рулети з лаваша з червоною рибою, м’ясна нарізка й кілька видів сиру, домашні соління — огірочки, помідори, гриби.
На основну страву подали запечену картоплю з травами, тушковану капусту з м’ясом, курячі крильця в медово-гірчичному соусі й запечену рибу.
А ще було кілька салатів: “Олів’є”, “Цезар” і щось із крабовими паличками. Десерт включав медовик, торт із маком і фруктову нарізку.
— Накладайте, не соромтеся, — посміхалася Оксана, подаючи кожному тарілку.
Я подивилася на стіл і вибрала кілька закусок. Все було смачним, це правда. Але коли прийшла черга основних страв, я помітила, що ніхто навіть не подумав міняти тарілки. Усі просто накладали собі гаряче поверх залишків закусок.
Я зупинилася, здивовано спостерігаючи.
— Що таке, Іро? — помітила мій вираз обличчя Оксана.
— Та ні, нічого, — відповіла я, спробувавши приховати збентеження.
Михайло легенько штовхнув мене під столом.
— Їж, не соромся, — шепнув він.
Але я не могла. У нашій сім’ї тарілки завжди міняють між стравами. Борщ, основне, десерт — усе має подаватися на чистому посуді. А тут – все на купу: закуски, салати, гаряче й десерт — все в одній тарілці? Це було занадто для мене.
Я ввічливо відмовлялася від усього іншого, пославшись на те, що вже наситилася.
— Що, не їси такого? — жартома запитав чоловік Оксани.
— Та ні, просто не звикла так багато їсти, — відповіла я, намагаючись бути люб’язною.
Оксана глянула на мене трохи здивовано, але нічого не сказала.
Коли ми повернулися додому, Михайло був не в настрої.
— Що це було, Іро? — почав він, як тільки ми переступили поріг.
— Що ти маєш на увазі? — здивувалася я.
— Ти майже нічого не їла у Оксани. Сиділа, як не своя.
Я зітхнула.
— Міш, я не можу їсти з однієї тарілки всі страви підряд. У нас так не прийнято.
— У нас, може, й ні, але ти була в гостях! У гостях, Іро!
— І що? Я не можу їсти, коли мені неприємно. Це не означає, що я не поважаю твою сестру, але в нас різні звички.
Він незадоволено похитав головою.
— Ти навіть не спробувала зрозуміти. Вони старалися, накрили такий стіл. А ти сидиш зі своїми правилами.
— Слухай, — відповіла я спокійно, але твердо. — Я вдячна Оксані за гостинність, правда. Але я не можу переступити через себе. Якби вона подала кожну страву на окремих тарілках, це ж не було б так важко?
— У нас так не роблять, — обірвав він мене. — І ти це знала, виходячи заміж за мене.
— Я не збираюся сперечатися через це, — сказала я, відчуваючи, як у мене закипає всередині. — Просто наступного разу, можливо, мені варто уникати таких ситуацій.
Михайло глянув на мене довго й мовчки.
— Я сподіваюся, ти зрозумієш, що в житті не все буде так, як у тебе вдома, — тихо промовив він і пішов у спальню.
Я залишилася сама на кухні. В голові крутилися думки. Я знала, що варто звикати до нового, але чи маю я змінювати себе повністю? Хіба я не права?
Фото – авторське.