Поїхала я в один монастир на всенічну і на сповідь. Приїхала до початку, але дуже хотіла їсти. А там, недалекому від входу, монастирський ларьок з випічкою, чаєм-кавою і всякими іншими смаколиками. Зайняла чергу, і коли вона якраз підійшла, переді мною влазить мужик. «Я вже відстояв, брав тільки що, так що будьте ласкаві і т.п.» Джерело
Огидний мужик! Бритоголовий, на понтах. Гаманець товще моєї сумки, куди поміщається абсолютно все. Шлейф одеколону…
– Мені кави! – Каже. – Дві!
– Розчинної? – Запитує продавщиця.
– Мені натуральної і найкращої, – понтує мужик. І ще замовив якихось пирогів, тістечок, ще чогось …
«Що, дружина не може спекти, або коxанка? – думала я про себе. – І взагалі, я на сповідь спізнююся». І кидаю на нього такі погляди, що він просто в попіл згоріти повинен. Але на мене він навіть уваги не звертав – не його польоту я пташка. Нарешті, він взяв все, що йому треба, і вийшов.
П’ю чай, дивлюся у вікно.
І бачу, як цей нахабний мужик свою «найкращу натуральну каву» бомжам віддає. Вони там неподалік розташувалися. І смаколики свої з тістечками.
Я аж захлиснулася.
Не витримала, підійшла до них.
– Це ви для них все купували?
– Так! У мене сьогодні день народження. Пригощаю ось.
Принюхалася – начебто тверезий.
– Вітаю! Можна я тут постою з вами? (Цікаво ж).
– Стійте, звичайно.
Вуха нагострила, а він бомжика розпитує, що з ними сталося і т.п. Підтяглися до нашої «компанії» дві церковні бабусі. Теж в монастир йшли. І стали бомжикам говорити, що, типу, так жити не можна, треба працювати. Ну і я підтакувала …
А мужик цей, поки ми “проповідували”, штанину одному бомжу підняв, а нога вся гнила, смердюча. Він її обмацує. Прямо голими руками. Я аж не витримала:
– Ви не боїтеся?
– Я ж лікар, – каже.
Оглянув, написав на папірці якісь ліки і грошей бомжу дав на них. Дивлюся я на дядька, але ж нормальний мужик. Очі добрі. А чого я про нього тільки не подумала. А бомжі – задоволені.
Тістечка з кавою лопають ….
І попленталася я на свою сповідь.
Тільки ж …
Олена Кучеренко,