Українсько-литовське військо прогнало татар ще до Куликовської битви. “Монгольське іго” в Україні закінчилося перемогою на Синіх Водах у 1362-му – Велике Князівство Литовське і Руське утвердило свою владу на Правобережжі та Чернігівщині.
Фрагмент картини литовського художника Гедрюса Казиміренаса “Перемога Ольгерда на Синіх Водах”. Джерело.
Кілька днів тому “Книгою року BBC”-2011 було визнано історичний роман Володимира Рутківського “Сині Води”, присвячений подіям XIV-го сторіччя. “Історична Правда” пропонує дізнатися більше про одну з ключових подій української історії.
Поширення влади литовських князів до Прип’яті й Тетерева створювало досить гарні стратегічні умови для подальшого наступу на Сіверщину та Київщину. Міцна влада Золотої Орди унеможливлювала просування литовців на південний схід.
Але достатньо було “Великій замєтнє” [літописна назва 25-річного міжусобного конфлікту в Золотій Орді] підточити сили татар, як їхній конфлікт із Великим князівством Литовським ставав неминучим.
Геополітичні зручності
У 1359 році помирає хан Бердибек, і в Золотій Орді починаються усобиці, що розколюють й ослаблюють державу. Це була слушна нагода для литовського війська розпочати наступ на Південь.
Вже в часи Сорокарічної війни [боротьба Великого князівства Литовського проти Угорщини і Польщі за спадщину Галицько-Волинського князівства (1340–1382 роки)] відносини татар і литовців, які початково були майже ідилічними, значно погіршилися.
Ординці здійснили низку нападів на землі цього князівства, а литовські правителі у 1358 році навіть запропонували переселити лицарів Тевтонського ордену з Балтики на Поділля задля боротьби з кочівниками.
Великий литовський князь Ольгерд – син Гедиміна, батько польського короля Ягайла. У поминальник Києво-Печерської Лаври внесений як “князь великий Ольгерд, наречений у Святому хрещені Дмитрій”. Гравюра 1578 року
Розв’язка відбулася 1362-го.
Влітку правитель улусів, до складу яких входили українські землі, вирушив походом на Сарайаль-Джедід (Новий Сарай або Сарай Берке – заснована внуком Чингісхана Берке столиця Золотої Орди в нижній течії Волги, знищена Тамерланом у 1395 році – ІП) на Поволжі.
Цим не забарився скористатися великий литовський князь Ольгерд. Його війська здійснили похід на Схід у район річки Тихої Сосни й захопили місто Коршев (неідентифікований досі населений пункт, розташований орієнтовно на березі правої притоки Дону – Тихої або Бистрої Сосни – ІП).
Поселення, напевно, на той час належало “Лівобережній” тьмі [територію Русі, контрольовану Золотою Ордою, було поділено на три адміністративні одиниці під назвою “тьма”, оригінальні назви яких наразі невідомі, тому вживані тут терміни “Лівобережна” чи “Правобережна” тьма є умовними] й, можливо, відігравало у татар роль митного чи складського пункту.
Напрямок наступу було обрано не випадково. В цю пору року ординці, як правило, залишали сухий степ і переміщувалися в зону ризикованого кочування – лісостеп.
Отже, князівській армії не треба було розшукувати ворожі поселення в широкому степу. А відсутність більшості ординських вояків, котрі у цей час якраз перебували у поході на Волзі, забезпечила швидку перемогу.
Найважливішим стратегічним здобутком походу було те, що Чернігово-Сіверщина та Східна Київщина, а через них і внутрішні райони Великого князівства Литовського, відтепер були надійно захищені від монголо-татарського вторгнення.
Реконструкція печатки Ольгерда. Очевидно, повністю тут був напис “ОЛГЕР ПЕЧАТЬ КНнязЯ ВЕликогО”
Осіння кампанія
Восени того ж року Ольгерд особисто очолив війська, що вирушили у відкритий степ у напрямку одного з найбільших ординських міст на українських землях – Торговиці.
Сучасні археологічні дослідження свідчать: у XIV ст. це було велике і розвинуте місто. Письменник-гуманіст Михалон Литвин у XVI ст. назвав Торговицю Троєю, настільки його вразили масштаби залишків цього поселення.
На карті Боплана (середина XVII сторіччя) Торговиця позначена, як маленьке містечко. Але розташоване воно на Чорному шляху – зручному для кочівників проході з Великого Степу в Україну у межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Карта Боплана орієнтована на Південь, тому річка Синюха тече тут угору
Дії литовського правителя у війні 1362 року досить сильно нагадують стратегію, яку використовував іще князь Данило Галицький у війні проти хана Куремси.
Головний її принцип полягав у тому, що під час битви зі степовиками не можна було покладатися винятково на оборону. Сподіватися на успіх варто було тільки за умови активних наступальних дій, причому в кількох напрямках одночасно.
Sinawoda Flu[vius] – “річка Синя Вода”. За 300 років, які минули від битви Ольгерда до часів Боплана, назва не змінилася і річка ще не стала нинішньою Синюхою
По-перше, саме в цей час степові терени були найбільш придатними для пересування великої армії: спека (не останній ворог одягнених у кольчуги воїнів) уже спала; зливи, що утруднюють пересування, ще не почалися.
А, по-друге, Ольгерд скористався з того, що кримський правитель Мамай саме тоді своїм походом на Волгу відрізав українських улусів, правителі яких були його ворогами, від центру Золотої Орди й залишив сам на сам із литовсько-українським військом.
Невідомо, чи були його дії простим збігом обставин. Тож недарма серед істориків є теорія про таємний союз Ольгерда й Мамая.
Мамай – амбітний воєначальник Золотої Орди з Криму. Хоч і не був нащадком Чингіза, змагався за владу зброєю та інтригами, загинувши зрештою у протистоянні зі ставлеником Тамерлана ханом Тохтамишем.
Нащадки Мамая перейшли на службу до великого князя Литовського Вітовта, отримавши в наділ місто Глинськ під нинішньою Полтавою і титул князів Глинських.
Якщо в Росії Мамай став символом розорення, то в Україні він перетворився на мудрого воїна-самітника. Картина з Козаком Мамаєм, 1700-ті
Генеральна битва
В районі річки Сині Води (нині ріка Синюха в Кіровоградській області, ліва притока Південного Бугу) війська Великого князівства Литовського перестріли чамбули трьох татарських беїв – Кутлубуги (в минулому радника хана Джанібека та правителя “Лівобережної” тьми), Кочубея (правителя “Правобережної” тьми) й Деметрія (правителя тьми в Дністровсько-Прутсько-Дунайському міжріччі).
Так почалася битва, що стала доленосною подією для української історії.
Монголо-татари вишикувалися трьома полками, намагаючись оточити супротивника. Проте Ольгерд використав тактику того ж таки Данила Галицького – розділив військо по фронту на кілька тактичних одиниць. Це дало змогу не тільки збільшити фронт, але й створило можливості для флангових обстрілів степовиків і контратак.
Торговиця на карті України (позначено червоним) – найімовірніше, саме тут відбулася битва, яка звільнила Русь iз-під влади Золотої Орди
Варто зауважити, що безумовно ефективна тактика, застосована князем Ольгердом у битві на Синіх Водах, була досить складною для виконання феодальною армією, а тим більше створеною із військових підрозділів різних земель, які не мали досвіду взаємодії в бою.
Тому цілком імовірно, що перша половина 1362 року й була використана литовським князем для навчання вояків.
Вишикувавши свої полки в лінію, Ольгерд висунув фланги армії дещо вперед, аби дати можливість зосередженим на них арбалетникам фланкувати (обстрілювати з боків) ординців.
Татари здійснили кілька атак, обстрілюючи своїх ворогів із луків, намагаючись знайти слабке місце в обороні й нанести вирішальний удар. Проте литовсько-українські стрільці, яких, очевидно, було чимало, завдавали супротивникові значних втрат.
Якщо ж десь виникала небезпека прориву рядів, то за рахунок маневрування полками Ольгерд вчасно виправляв ситуацію.
Нарешті, в слушний момент, можливо, коли кіннота кочівників зав’язла між литовськими полками в своїй черговій атаці, християни пішли в контрнаступ.
От як цей епізод описав у другій половині XVI сторіччя польський хроніст Мацей Стрийковський:
“Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом із луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування.
А литва з русинами враз із шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом [див. довідку “Скіфське коло” наприкінці тексту].
А інші, особливо новогрудці (Новогрудок – перша столиця Литви, нині райцентр Гродненської області Білорусі – ІП) з Коріатовичами (брати Коріатовичі – племінники Ольгерда, яким він після перемоги на Синіх Водах дав у княжіння Подільську землю, почали будувати на Поділлі кам’яні фортифікації, головною з яких став Кам’янець-Подільський – ІП), з самострілів зі стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю.
Не змігши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля”.
Внаслідок Синьоводської перемоги українські землі були звільнені від 122-річного золотоординського іга. Київське, Подільське та Чернігово-Сіверське князівства увійшли до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського (Волинь мала литовського князя ще з 1340 року).
Й хоча небезпека з боку Золотої Орди продовжувала існувати й періодичні напади степовиків залишалися звичайним явищем, проте відновити свою владу над Україною хани вже не могли.
ДОВІДКА: Скіфське коло
Маневр, який Мацей Стрийковський назвав “танцями півколом”, використовувався багатьма кочовими племенами. Одна з його назв, “скіфське коло”, сама собою свідчить про давність цього простого винаходу.
Нескладний і до часу безвідмовний маневр полягав у тому, що 30–50 легко озброєних лучників наближалися до рядів супротивника й, вишикувавшись один за одним, мчали галопом по колу, засипаючи ворога стрілами. Зазвичай старший командував, яка ділянка фронту має обстрілюватися – найчастіше це були 1-3 ворожі воїни в першому ряду, яким не пощастило привернути до себе уваги.
Втім, маневр кочівників мав успіх лише у разі зіткнення з ворогом, котрий стояв непорушно, ховаючись за щитами. Напевне, князь Ольгерд це розумів, тож постійно маневрував підрозділами й ударив по ворогові з флангів.
Необхідність стріляти на всі боки зруйнувала саму ідею скіфського кола. До того ж, поки монголи кружляли перед литовсько-руським військом, цілячись у кількох вояків, усі інші могли майже безкарно обстрілювати їх із арбалетів.
Текст: Борис Черкас, “Український тиждень”
————————
“Історична Правда” запитала переможця книжкового конкурсу ВВС Володимира РУТКІВСЬКОГО про те, як він зацікавився цим маловідомим періодом історії України. Ось що розповів письменник редактору ІП Павлу Солодьку:
– Як усім радянським школярам, нам з дитинства втовкмачували про Куликовську битву – що це перший зразок боротьби народу з поневолювачами, кінець монголо-татарського іга тощо.
Мене тоді дуже привабила постать Дмитра Боброка-Волинського (один із литовських Коріатовичів, нібито володів землями в районі Львова [нинішня Бібрка], після того, як його вотчина була в 1366 році захоплена польським королем, пішов на службу до Сіверської землі, потім у Нижньогородське князівство і зрештою став зятем і головним воєводою князя Московського Дмитрія Донського, в останні роки життя за літописами повернувся у ВКЛ і загинув у битві князя Вітовта з ординцями на Ворсклі у 1399 році – ІП), який відіграв ключову роль у перемозі на Куликовому полі.
У 1990-му, працюючи над книгою “Джури козака Швайки”, я випадково наштовхнувся на історію про Сині Води – битву, яка звільнила Україну від Золотої Орди за 18 років до подій на Куликовому полі. Стало цікаво: а чому ж нам так багато розповідають про Куликовську і нічого не кажуть про Синьоводську?
Володимир Рутківський
Почав розмовляти з фахівцями, ходив в Інститут історії і зрештою усвідомив масштаб подій 1362-го. Для нас це була битва, яка стоїть в одному ряду із Гастінґсом та іншими найбільшими боями Середньовіччя.
Саме тоді Правобережжя було звільнене від “монголо-татарського іга”. Літописи пишуть, що розбитих під Синіми Водами ординців гнали аж до Дону і Волги, тоді як через два роки після Куликовської битви Орда спалила Москву і князь Дмитрій знову визнав себе її данником.
Я збирав історичну літературу, вивчав побут, зброю і військову тактику тих часів. Не маючи історичної освіти, почувався, тим не менше, в тому світі цілком своїм. Іноді навіть краще, ніж тут (сміється).
У “Синіх Водах” я забув, що є дитячим письменником. Всі герої були дорослими, але потім мені сказали, що дорослі книжок не читають (сміється) і я вирішив знову звернутися до гострого дитячого розуму. Скоротив кількох дорослих героїв, змінивши їх на дітей. Дорослі пишуть, що читають “Сині Води” дітям і тим подобається. Особливо в захваті дівчатка – напевно, тому що герої є хлопцями.
Наступного року битві виповнюється 650 років і я досі не чув, щоб наш уряд щось планував із вшанування цього ювілею. А між тим три з п’яти полків, які билися на Куликовому полі, були з України і Білорусі. І вони вже спізнали смак перемоги за 18 років до того.
Існує громадський проект “650-річчя битві на Синіх Водах”, який за участю посольств Литви в Україні та України в Литві готує ряд заходів – від реконструкції битви до співпраці з органами влади.
Починав як поет, але в 1970-х мене припинили друкувати як українського буржуазного націоналіста. Велике спасибі Борису Олійнику, що рекомендував мене тоді на літкурси в Москву. Там я взявся писати для дітей, але в Україні мене й далі не друкували. І я заради сміху, щоб зрозуміти, чому ж мені відмовляють, переклав щось російською – а це надрукували у Москві. Нині мешкаю в Одесі, пишу.
Пристрасть до історії маю ще зі школи. В 10-му класі ми випадково знайшли одне з найдавніших слов’янських поселень в Україні – копали пісок, побачили давні кістки, викликали археологів… Це в моєму рідному селі, Велика Буримка на Черкащині, де Сула впадає в Дніпро. Де був давньоруський город Римів. Тепер усі мої історичні твори починаються з цього поселення – я його називаю Воронівкою.