Коли я народила сина, то почула від матері приказку: “Доньку народжуєш для себе, а сина для невістки”.
Тоді не надала цьому великого значення. Я і не проти була стати мамою вдруге. Але чоловік не дуже підтримував таке прагнення. Ми тоді мешкали в орендованій однокімнатній квартирі й умови були невідповідні. Коли, зрештою, придбали власне житло, то вже вік не дозволяв. Тут скоро онуків глядіти, а не про материнство замислюватись.
Мені було 49 років, коли син повідомив, що планує одружитись. Я тішилась, що у нашій родині буде поповнення. І гріла себе думкою, що тепер присвячу своє життя догляду за онуками.
Довго чекати не довелось. Одружившись, син переїхав до своєї дружини. З часом я почала відчувати неабияку самотність. Син приходив не часто, інколи телефонував, але теж зрідка. Коли я намагалась проявити ініціативу у спілкуванні, то він завжди знаходив якусь відмовку, аби швидше завершити розмову.
Мене це дуже бентежило. Я відчувала, як поступово ми стаємо чужими людьми. Не очікувала такого холодного ставлення від рідного сина.
Мало не щодня згадувала приказку, почуту від матері. Недарма вона радила мені народити доньку. Проте не хотіла так швидко здаватись, тому спробувала налагодити стосунки з невісткою, яка вже скоро мала народжувати. Сподівалась, що поява малюка зробить нас ближчими. Я буду їй допомагати глядіти малечу. Але не так сталось, як гадалось. Поряд із невісткою мешкає її матір і вона стала головною бабусею у нашій родині. А я, так, запасний варіант.
Зрозуміла, що з віком стала непотрібною власному сину. Можливо, виховала якось не так, як треба. Чи це тепер так заведено у молоді, що з появою власної сім’ї вони забувають про батьків? Розкажіть, будь ласка, як було у вас. Чи моя історія унікальна?