Люба саме ліпила пироги, коли почула стукіт у двері. Не перериваючи співу, вона залишила стукіт без відповіді та продовжила свою роботу. Тим часом її чоловік Андрій поїхав купувати продукти, а в іншій кімнаті гралися їхні діти.
Андрій дуже любив пироги своєї дружини, і у відповідь на цю любов вона готувала їх кожні вихідні. Люба нарешті почула стукіт у двері. Витерла руки рушником і кинулася відкривати, але почула, що хтось швидко спускається сходами.
Подумавши, що це помилка, Люба вже хотіла відвернутися від дверей, коли гість знову почав підійматися сходами. Вона нарешті відчинила двері та побачила, що на них стоїть кошик. Озирнувшись, побачила, що нікого немає, і нахилилася, щоб дослідити вміст кошика, але почула дитячий плач.
Люба була шокована, побачивши маленьке немовля, яке лежало на холодній цементній підлозі. Розгублена і стурбована, вона продовжувала запитувати себе, звідки взялося немовля і хто його там залишив. Але перш ніж вона змогла збагнути, що відбувається, почула голос, який перервав її роздуми.
Незнайомка, молода і красива жінка, вимагала, щоб Люба взяла дитину і передала Андрію, щоб він подбав про неї, оскільки він знає, як поводитися з дітьми. Якщо Андрія відмовиться, то незнайомка також не захоче забирати дитину. Люба подивилася на жінку з похмурим виразом обличчя, коли та вигукнула, спускаючись сходами: “Я записала дитину на нього, він батько!”. Кроки жінки затихли, коли вона пішла, і Люба залишилася наодинці з дитиною.
Зрештою приїхав Андрій та запитав Любу, чи можуть вони поїсти, його голос тремтів від нервування. Їхні діти, Віка та Дмитрик, з цікавістю спостерігали за дорослими, коли Люба увійшла в кімнату з немовлям. Відкривши ковдру, вони побачили маленьку дівчинку з великими блакитними очима і рожевими щічками, якій було не понад тиждень. Сім’я зібралася навколо дитини, милуючись нею і дивуючись, як вона опинилася на їхньому порозі.
Дочка здивувалася і запитала маму, звідки у неї ця дитина. Люба відповіла: “Бог послав її нам”. Потім вона наказала чоловікові швидко йти в аптеку і сказала, що потрібно купити. Люба заспокоїла дітей, попросила їх поводитися тихо і не турбувати Софійку, якій потрібно було поспати.
Дмитрик радісно вигукував: “Софійка! Софійка!”, а Люба підтвердила, що малятко тепер їхня нова сестричка. Не зважаючи на те, що одні сусіди хвалили Любу за її доброту, а інші засуджували її вчинок, вона взяла на себе відповідальність піклуватися про дитину, як про свою власну. Однак її стосунки з Андрієм почали погіршуватися.
Дружина не ставила йому жодних запитань. Вона знала, що він прийняв рішення на користь їхньої сім’ї, але не знала, заради неї чи заради їхніх дітей, і це завдавало їй глибокого болю. Минав час, діти виростали, а батьки старіли. Люба нічого не знала про жінку, яка народила Софійку, лише те, що вона виїхала з країни. Одного разу, за кілька днів до Нового року, вони втрьох сиділи у своїй кімнаті й дивилися телевізор. Їхні старші діти вже переїхали до столиці й створили власні сім’ї, а Софійці було лише п’ятнадцять. Але вона була схожа на сонячне проміння, з тими самими небесно-блакитними очима, які привернули Любу до Андрія.
Раптом у двері постукали, і в Любі прокинувся материнський інстинкт. Вони почули знайомий, але тривожний звук. Софійка кинулася відчиняти двері, а Андрій та Люба – слідом за нею. Там вони побачили стареньку жінку в пошарпаному пальті та шапці, яка схлипувала та плакала крокодилячими сльозами.
– Я тут колись щось залишила, щось залишила,- говорила жінка.
– Ви помилилися адресою,- відповіли всі троє, перш ніж зачинити двері перед непроханою гостею.
– Відкоркуймо шампанське!,- запропонував голова родини.
– На честь чого?,- запитала Софійка.
– А чому б не просто так?,- відповів Андрій.
– Дійсно, можна!,- погодилася Люба.
А ви змогли б прийняти дитину свого чоловіка як власну?