— Ану, забирайся геть зі своїм виводком, звідки взялася! – Уляна Петрівна відштовхнула свою невістку, ледь не скинувши ту з ганку.
— Та як же так? Куди ж я піду? Це ж і наш дім!
— Де це він ваш? Це моя хата! Мій син був тут господар. А тепер його немає, я тут сама хазяйка! А від твоєї юрби мені тільки морока, набридли вже гірше гіркої редьки. Верещать цілими днями, їдять як не в себе! На них харчів не напасешся. Вже всі яблука в саду обчистили, а я збиралася на компот їх пустити, щоб взимку смакувати!
— Але ж це ваші рідні онуки! Ви ж самі казали, що хочете багато дітей. Мовляв, “діти – то наше майбутнє”, – крізь сльози говорила невістка.
— Сама ж не розумна? Чи прикидаєшся? Хіба не ясно, що тягар їх утримувати тобі? Геть, геть з моїх очей! – і з цими словами стара зачинила двері перед носом невістки, не давши навіть зібрати необхідні речі.
Знесилена Надія, невістка Уляни Петрівни, брела вулицею, намагаючись стримати сльози, що душили її зсередини. Десять років її заміжнього життя обернулися прахом. Залишалося одне – вернутися до батьківського дому.
Надія добре пам’ятала день їхнього знайомства з чоловіком. Максим був першим парубком на селі, вдався в батька. Він один із перших подався в місто в університеті вчитися. До нього сільські хлопці, в кращому випадку, ПТУ закінчували. Батьки ним гордилися безмірно! Особливо мати. На кожному кроці вона наголошувала, скільки сил вклала, щоб син виріс таким розумним.
— Ой, Уляно, та перестань ти вже базікати! Твоя заслуга тільки в тому, що від гарного та розумного чоловіка дитину народила! І то, твій чоловік постарався. – якось насмішкувато сказала сусідка.
— Отож, Уляно Петрівно, чого вихваляєтесь, коли ви самі в школі насилу на трійки вчилися! – підтримала її інша, – Скажіть спасибі, що ваш батько поквапився, та заміж вас вигідно віддав! Ось тому й син у вас такий розумний, в гени батька вдався. Був би в вас, то навряд чи хвалилися б.
— Дарма язик чешете! Це я з ним ночами уроки сиділа і книжки купувала, ось і виріс такий розумний! – Уляна Петрівна була запальна жінка, слово не так – одразу крик піднімала. А могла й важкою рукою пригостити.
Син був її найбільшою гордістю, тому вона завжди готова була доводити свою правоту до останнього подиху. Через це вона поступово розсварилася майже з усіма жінками в селі.
Син і надалі виправдовував надії – наполегливо гриз науку, на різні дурниці часу не витрачав. Але після третього курсу його наче підмінили. Почав без потреби їздити до села. Не тільки на вихідні, а й серед тижня. Пропускав заняття, накопичив борги по заліках та іспитах. Батьки намагалися вивідати причину, але син мовчав, як риба. Надумали собі різного, аж поки не з’ясувалося, що хлопець закохався.
Одинадцятикласниця Надія була молодша від Максима всього на три роки. Раніше він дивився на неї, як на дитину і майже не помічав. Але дівчина розквітла, перетворившись на справжню красуню.
Батькам довелося докласти чимало зусиль, аби син повернувся до навчання. Не знаючи, як ще вплинути, батько пообіцяв одружити сина з Надією, щойно тій виповниться вісімнадцять.
Батьки дівчини хоч і не були в захваті від раннього весілля, але змушені були погодитися. Так утворилася нова сім’я.
А вже через рік вона стала більшою на одну людину. У Надії та Максима народився голосистий первісток – Дмитрик.
Максим розривався між сім’єю, що лишилася в селі, та навчанням у місті. Кожен приїзд додому був для подружжя справжнім святом. Наслідком стала звістка про другу дитину через кілька місяців після народження першого сина.
— Максиме, що ж нам тепер робити? Ти ще студент! Я теж мріяла хоч заочно вивчитися… Як ми тепер двох прогодуємо? – бідкалася Надія.
Цю розмову почула мати Максима (молоді жили в батьківській хаті, їм віддали половину дому з окремим входом):
— Та чого сумувати завчасно? Як бог дав дитя – значить, йому треба з’явитися на світ! Діти – то ж наше майбутнє! Я ось хотіла ще одну дитину, та не судилося. А з дітьми я вам допоможу. Не хвилюйтеся!
— Ну от, бачиш? Усе владналося! Мама буде нам допомагати, ти вступиш в університет, а я знайду роботу! – зрадів Максим.
Надія мала сумніви, бо Максим не знав, як їй живеться зі свекрухою, поки він вчиться. Мати його – людина сувора, прискіплива та жадібна. Кожен шматок хліба рахувала, скільки Надія з’їла.
— Ти куди ж такий кусень відрізаєш? Цим можна двох нагодувати! – якось Уляна Петрівна побачила невістку на кухні.
— Але ж я дитину чекаю, мені постійно хочеться їсти. Лікарі кажуть, треба добре харчуватися, щоб дитя здорове народилося.
— То що? Тепер тебе як ту свиноматку перед забоєм годувати? І так вже скоро в двері не пролізеш! Дитиною прикривається, нахабне дівчисько!
Надія часто плакала нишком, але чоловікові не скаржилася, сподіваючись, що все зміниться, як він отримає диплом і повернеться працювати у рідне село.
В призначений час народилася донечка Поліна, в матір вродою. Спокійна та тиха дитина. Надія після верескливого сина не могла повірити своєму щастю. До того ж чоловік невдовзі закінчив університет і повернувся додому. Тепер Надії стало трохи легше. Вона навіть наважилася заговорити про заочне навчання в університеті.
— Звичайно, сонечко моє! Ти ж так про це мріяла! Моя мама посидить з дітьми, та й я тепер вдома, допоможу, – підтримав її чоловік.
Проте Уляна Петрівна мала іншу думку:
— Яке тобі навчання? Місце жінки – вдома, біля плити та на городі! А головне її призначення – дітей чоловікові народжувати! Он, чоловік твій вивчився, тепер працює! Чого тобі ще треба? Сиди та тішся, дітей виховуй! Максиме, не забивай їй голову дурницями! Хай хоч Поліну вигодує, тоді вже нехай думає про навчання.
— І справді! Надійко, може, рік почекаємо? Полінка ще зовсім маленька, та й Дмитрику мамина увага потрібна. Давай відкладемо до наступної осені?
— Добре, як скажеш, – тихо погодилася Надія, розуміючи, що і через рік у рідних знайдуться якісь нові причини.
Важко сказати, як склалася б доля Надії, якби вона наполягла на своєму і вступила до університету. Але у вересні вона дізналася, що знову вагітна. Цього разу доля подарувала їм двійню – синів Іллю та Тимофія. Надія після народження цих малюків була так виснажена, що хотіла просити лікарів про стерилізацію.
Про ці думки випадково дізналася свекруха і влаштувала неабиякий скандал:
— Ти що, з глузду з’їхала? Та як таке можна думати? Бог дає дітей, треба брати! Подивись, які вони в тебе гарні народжуються! Головне призначення жінки – народжувати дітей та виховувати їх! Щоб я більше такого не чула! Ще раз про таке заїкнешся – вийду з себе! І тільки спробуй чоловікові пожалітися.
До четвертої вагітності Надія вже змирилася зі своєю жіночою “долею” і про навчання більше не згадувала. Чоловік Уляни Петрівни не дожив до народження п’ятого онука якихось кілька місяців, тому хлопчика вирішили назвати на честь дідуся – Петром.
Максим і сам розумів, що вже не в змозі забезпечити родину, яка росла, як на дріжджах. Мати його тільки підливала масла у вогонь, твердячи про велику сім’ю та щастя материнства. Але він бачив, що для них п’ятеро дітей – це вже занадто. Щоб прогодувати, одягнути та взути дітей, він майже цілодобово пропадав на роботі. Проте грошей постійно не вистачало. Економили на всьому, щоб діти не голодували та мали необхідний одяг.
Свекруха себе особливо не обмежувала. Попри обіцянки, допомоги від Уляни Петрівни не було жодної. Цілими днями вона займалася лише тим, що їй подобалося. Могла іноді вийти на город, але тільки щоб прогнати онуків від ягідних кущів, або ткнути невістку носом в бур’яни на грядках. Після цього вона, зазвичай, йшла пліткувати до сусідок.
Збігло ще кілька років, протягом яких сім’я поповнилася ще двома дівчатками-двійнятами – Златою та Євою. Надію поміж людьми почали називати “козою з сімома козенятами”. Хлопці росли галасливі, веселі, добрі та дружні. Старші діти Дмитрик та Поліна вже допомагали матері, бачачи, що сподіватися більше ні на кого.
Напередодні десятої річниці весілля Надії та Максима сталося непоправне. Максим трагічно загинув в автокатастрофі. Його відправили у відрядження. Завершивши справи раніше, він вирішив виїхати вночі, щоб вже вранці бути вдома, з сім’єю. Не розрахувавши сил, чоловік заснув за кермом і злетів у кювет. Усе трапилося миттєво. Так Надія у двадцять дев’ять років стала вдовою з сімома дітьми, наймолодшим з яких ледве виповнився рік.
Надія за кілька днів схудла та змарніла. Лише відповідальність за дітей змушувала її підійматися вранці з ліжка і якось жити далі.
Минув тиждень після похорону, запаси харчів танули на очах. Грошей у Надії не було, адже чоловік був єдиним годувальником. Довелося йти до свекрухи просити про допомогу. Проте мати, яка так заохочувала до народження дітей, несподівано змінила свою позицію.
— А чого це ти до мене прийшла? Хто тебе просив стільки дітей народжувати? Наплодила, як кішка бездомна, тепер думай, чим годувати свою зграю!
Надії здалося, що в неї почалися слухові галюцинації від горя. Бо свекруха ж так наполягала на великій родині, невже вона справді могла таке казати?
— Але ж ви самі казали, що діти – то наше майбутнє, що їх бог дає…
— А хіба мало, що я говорила! Ти ж маєш мати власну голову на плечах! Хіба не розумієш, що тягнути їх тепер тобі? Думати треба було завчасно. Ану, збирай своїх дітей і йди звідси! – Уляна Петрівна грубо штовхнула невістку, ледь не зіпхнувши її з ганку.
— Та як же так? Куди я піду? Це ж і наш дім. Ви ж добре знаєте, що мені немає куди йти.
— А мені яке діло? Дім мій, я в ньому і буду жити. Сама! Мій син був господарем, а тепер його немає, то я тут єдина хазяйка! А від твоєї голоти мені тільки клопоти, набридли вже далі нікуди. Верещать цілими днями, їдять усе підряд! На них харчів не напасешся. Вже всі яблука в саду пооб’їдали, а я хотіла на компот залишити, щоб взимку ласувати!
— Але ж це ваші онуки! Невже у вас немає ні краплі співчуття до них?
— А чого мені їх шкодувати? Я сина шкодувала, поки живий був. А тепер ось його немає, то я себе шкодувати буду! Геть звідси, чуєш! – і з цими словами стара зачинила двері перед здивованою невісткою, не давши їй навіть забрати необхідні речі.
Дмитрик і Поліна одразу зрозуміли, що сталося, і на прощання жбурнули в вікна кілька яблук, за які так переймалася їхня бабця Уляна Петрівна.
Зібравши дітей докупи, Надія повернулася до рідної домівки. Батьки підтримали дочку, пообіцявши допомогти виростити онуків.
Надії знадобилося майже рік, щоб оговтатися, виплакати своє горе і спробувати жити далі. Вона вступила до університету, хоч і вчилася в одній групі з хлопцями, які були ледь старші за її Дмитрика. Вона готова була йти до своєї мети заради дітей. На щастя, діти виявилися розумними і слухняними, розуміючи, як важко матері, дідусеві та бабусі утримувати їх усіх.
Промайнуло кілька років, діти подорослішали та пороз’їжджалися хто куди. Надія отримала диплом, знайшла роботу на місцевому підприємстві, де колись працював її чоловік. Попри те, що жили вони з Уляною Петрівною в одному селі, стара онуками не цікавилася і нічим не допомагала. Молодші онуки взагалі не знали її, а середні вже майже забули. Пам’ятали її підлість тільки старші – Поліна та Дмитрик. Саме вони виявилися найпрацьовитішими та найуспішнішими. Відмінно вчилися, отримали гарну роботу, стрімко підіймалися кар’єрними сходами. Невдовзі вже й самі почали допомагати матері, яка жила зовсім сама, поховавши батьків.
За будь-якої можливості діти намагалися відвідувати матір частіше. І останнім часом майже кожна їх зустріч була випадковою зустріччю і з Уляною Петрівною. Стара вистежувала онуків біля крамниці, неподалік дому, розповідала нісенітниці, про те, як годувала їх малих, як допомагала їхній матері виховувати дітей після смерті сина. Свої розмови вона завжди закінчувала слізним проханням про допомогу по господарству або грошима. Старші онуки навіть не зупинялися, щоб її вислухати. Іншим швидко пояснили, що це за дивна стара і яку роль вона зіграла в їхній долі.
Коли Уляна Петрівна зрозуміла, що допомоги не дочекатися, то почала ганьбити Надію та її дітей на все село. Виходила на вулицю і кожному зустрічному розповідала, які в неї невдячні онуки, називала їх нахабними та безсовісними. Мовляв, усе життя тільки для них і жила, а вони не хочуть допомогти старій бабці, що з голоду помирає. Більшість односельців просто уникали дивакувату стару.
А одна жінка якось вислухала її та й каже:
— Соромно вам має бути, Уляно Петрівно. Самі ж винні. Треба було раніше думати, а не виганяти невістку з дому. Ви гадали, хтось забув, як ви вдову із сімома дітьми виставили на вулицю? Як вона, бідолашна, з малими дітьми на руках, у батьківську хату вернулася, а потім ночей не досипала, аби дітей на ноги підняти, поки ви тут собі жили в своє задоволення, навіть про сина не згадуючи! Ви хоч пам’ятаєте, хто його ховав? Хто хрест на могилі поставив? Хто доглядав могилу щовихідних?
— Хто ти така, щоб мене судити? Я сина виростила! Не моя провина, що він помер так рано! І дітей купу народжувати я її не примушувала! Сама винна! То вона сина мого згубила, тому хай тепер його і ховає! Чого я на цвинтар ходитиму? Мені він живий потрібен!
— Ох і зла ж ви, Уляно Петрівно! Стільки років минуло, а ви все не заспокоїтеся, отрутою дихаєте! Пішли б до Надії, вибачилися, може б вона вас і пробачила б. Хоч би на старість з онуками побачилися. Яка б радість на схилі літ була б!
— Та потрібні мені ті онуки! Грошей давати не хочуть, допомогти теж відмовилися. Не треба вони мені! Ще прийдуть, та всі яблука об’їдять! А я їх на компот берегла…
Махнувши рукою, Уляна Петрівна почимчикувала до хати. Ніхто не розуміє її горя. А онуки… Ех, знала б, що їх налаштують проти неї, не дозволила б синові одружуватися з тією пройдисвіткою Надькою.
Сама винна, треба свої мізки мати, а не слухати дурних порад.