Олена Петрівна рахувала дні до того моменту, коли її син із невісткою та онуком нарешті переберуться у власне помешкання. Та будинок здали в експлуатацію ще пів року тому, а довгоочікуваного спокою пенсіонерка так і не дочекалася.
— Мене вже дістало, якщо чесно, спати у вітальні, – бідкалася Олена Петрівна подрузі телефоном. – Ніякого ж спокою, уяви собі. Зранку то син на роботу збирається, гримає на кухні каструлями, то малий онук бігає, спати не дає. Невістку не добудишся, спить до обіду, а малий прокинеться і одразу до мене: «Бабусю, а що ми їсти будемо?». Та й взагалі, хочу хоч трохи тиші та спокою.
— То скажи їм прямо, час і честь знати!
— Та вже казала, – зітхає літня жінка. – Образилися страшно, аж до неба: «Мамо, та ти нас виганяєш у голу квартиру, там же ж нічого немає». Їм, бачте, треба, щоб нова оселя була одразу з повним фаршем: щоб і меблі, і техніка, і кухня обладнана. Невістка прати в тазику не хоче, спати на підлозі для неї не царська справа, як і готувати на газовій плиті.
— Хай би купили щось простіше на початок, зараз оголошень повно, продають уживані речі, але цілком пристойні, та ще й за розумною ціною.
Олена Петрівна такий варіант своїм молодим вже давно підкинула, але невістка одразу носом крутити:
— Не збираюся я тягнути в нову квартиру старі дрова, що невідомо де валялися. Ні вже, хочу все гарне і новісіньке.
А на «новісіньке» в родині сина зараз зовсім скрутно: невістка Світлана сидить в декреті по догляду за малим, онукові тільки два з половиною роки. І найближчим часом із декретної відпустки молодиця не збирається виходити, бо чекає на другу дитину – так вже сталося. Працює поки що тільки син Олени Петрівни, з його скромної зарплати сплачується іпотека, а платіж, треба сказати, немаленький. Та й родину треба якось годувати, не кажучи вже про допомогу матері, з якою вони зараз живуть.
Квартиру, де дві кімнати та кухня-вітальня, син зі Світланою придбали ще до народження первістка. На етапі будівництва вона обійшлася їм відносно недорого, та й відсотки по іпотеці тоді були нижчі. Звісно, довелося певний час вина
ймати житло, але працювали обоє, тому якось справлялися.
— Олена Петрівна за голову схопилася, коли син повідомив, що вони зі Світланою чекають на первістка, але на побоювання матері молодий батько запевнив, що вони дадуть собі раду, будинок скоро добудують, Світлана буде отримувати декретні, а він підшукає собі підробіток, якось викрутимося.
Але… обіцянки залишилися тільки словами, до того ж здачу будинку затримали майже на пів року. Коли онукові Олени Петрівни виповнилося півтора року, невістка справді отримувала декретні виплати по догляду за дитиною, але потім виплати припинилися, будинок не здали, а зарплата у родині була лише одна.
— Тоді вони до мене і напросилися, – розповідає пенсіонерка. – Тимчасово, десь на пів року, доки їхню квартиру не здадуть. Ну так, незручно і тісно, але що ж робити? Свати живуть далеко за містом, до них не наїздишся.
Квартира у Олени Петрівни в старому будинку, двокімнатна, але вітальня прохідна. Сина жінка ростила сама, з чоловіком розлучилася, коли хлопчикові виповнилося 6 років. Квартира спадкова, ще батьки її тут жили. Коли син був малим, то начебто все було зручно, та й звикли вже. Тоді Олена Петрівна займала спальню, син жив у вітальні. Але ж сім’ю з дитиною в прохідній кімнаті не поселиш. Елементарно, дитяче ліжко нікуди поставити: вікно, стіна та двері. Довелося старій матері поступитися спальнею молодим.
Та справа навіть не в тісноті, вважає Олена Петрівна. Просто нестерпно жити вчотирьох в таких умовах, санвузол суміщений, невістка в декреті, вона сама на пенсії, цілі дні у квартирі, як оселедці в бочці – вона, Світлана та малий онук. А на крихітній кухні втрьох не розминешся, тісно неймовірно. А вечеряти Олені Петрівні доводиться у вітальні, бо за кухонним столом вони всі просто не поміщаються.
І ось, нарешті, свікруха дочекалася: квартиру сина здали, ключі отримано, невдовзі цей кошмар закінчиться. З дня на день чекала, що молоді запакують валізи. Та чекає вже пів року. А тепер ще нові обставини: Світлана знову вагітна. Виходить, що з декрету не вийде, одразу сяде в наступний.
— В онука ж є майже всі меблі. До того ж на балконі у мене стоїть їхній новий холодильник, батьки Світлани подарували на новосілля, – обурюється Олена Петрівна. – Є старий кухонний стіл, плиту недорогу можна придбати, раковина у ванній там вже встановлена. Що їм ще треба, скажи мені? Є мікрохвильовка, мультиварка, різний посуд. Надувний матрац, врешті-решт, теж є. І так, можна спокійно жити, або хоч би купити тимчасово меблі з рук.
— Ну ні, – вередує Світлана, невдоволено підібгавши губи. – Прати руками в ХХІ столітті? Та ви що? А через кілька місяців мій живіт вже на ніс полізе. І як я маю справлятися? І спати мало не на підлозі? Мені, в моєму положенні? Захаращувати нову квартиру старим мотлохом? Нізащо. Ось отримаємо декретні виплати, тоді щось придбаємо, поступово назбираємо грошей.
Олена Петрівна якийсь час терпляче вислуховувала ці виправдання. Всередині все клекотіло, але стримувалася, нічого не говорила синові та невістці, аж тут не витримала – випалила все, що накипіло. Що вона втомилася від тісноти, що нестерпно спати у вітальні, що хоче тиші та спокою, а не бачить їх вже майже рік.
— Живіт скоро на ніс полізе? А думати треба було раніше, що живете у свекрухи в тісноті, а в новій квартирі – порожньо. Старі меблі не хочеш? А в мене, значить, не старі? Нічого, викрутитеся якось. Прати будеш руками, а спати хоч на підлозі, – відрізала, як ножем.
— Все, невістка надулася, заявила, що вона просто не розуміє, як бабуся може так говорити, що вона, виходить, не рада майбутньому онукові. А це не я не рада, це вона новою дитиною маніпулює. І так, треба було думати раніше, куди ти другу дитину плануєш нести, в порожню квартиру чи до свекрухи, – обурювалася Олена Петрівна. – Домовлялися ж, що поживете, доки ваш дім не здадуть. Все, будинок готовий, збирайте свої манатки і дайте мені спокій, нарешті.
— Мамо, я не сподівався від тебе такого, – ображено процідив син. – Ти нас із малою дитиною і з майбутнім малям виганяєш у порожнечу. Невже ми тобі так набридли? Рідна ж мати і бабуся.
А потім ще й сваха зателефонувала, почала тиснути на жалість і просити Олену Петрівну хоча б ще трохи потерпіти, ну хіба ж так можна чинити.
— Послала я ту сваху, відверто кажучи, куди подалі. Треба потерпіти? Хай Світлана до своєї мами їде з дітьми. Де в декреті сидіти – яка різниця? А син не вагітний, то й на підлозі поспить. І синові сказала, щоб через два тижні, хоч би й на зйомну квартиру, але щоб з’їжджали з моєї хати, – розповідала Олена Петрівна.
— Виходить, нібито добру справу зробила, а стосунки з сином та його сім’єю зіпсувала? Ось сваха, знайшлася добра душа, здалеку співчуває, – зіронізувала подруга жінки.
А ви як вважаєте? Чи слушна позиція в літньої жінки?