Кілька місяців тому сестра чоловіка викинула таке, від чого мені досі волосся дибки стає.
Вигнати рідну матір з квартири?! То ж треба замість серця якийсь камінь мати.
Забрали Марію Степанівну до себе. Діти вже дорослі, вдома їх майже не буває, та й ми з Дмитром постійно на роботі. У нас свекрусі буде спокійно.
Хто ж знав, що вона у нас така сором’язлива?
Ні їсти не хотіла з нами, з кімнати взагалі намагалася зайвий раз не виходити.
Наприкінці кожного місяця підходила до мене з конвертиком.
– Ось, Іринко, візьми трішки грошей на квартплату. Не хочу у вас на шиї сидіти.
– Маріє Степанівно, що Ви таке вигадали? Ви ж знаєте, що з фінансами у нас все добре. Вам ці кілька тисяч значно потрібніші.
Мало не билися з цього приводу
Дійшло до того, що свекруха соромилася при нас з дітьми піти до туалету. Терпіла до того моменту, коли всі полягають спати або підуть по своїх справах.
Ми з Дмитром зрозуміли, що далі так тривати не може. Наші вмовляння ніяк не діють на стареньку, а вона просто по трохи вбиває власне здоров’я.
Поки ми думали, як виправити ситуацію, Бог подав нам знак.
Онучка поважної пані, що жила в невеличкому будиночку за нами по сусідству, виставила оголошення про його продаж. Важко Маргариті Семенівні самій стало, от діти її до себе забирають.
Тоді ми й вирішили викупити окреме житло для матері чоловіка.
Всієї суми у нас, звісно, не було – довелося взяти невеличкий кредит.
Коли ми повідомили свекрусі цю новину, її радості не було меж. Вона аж підстрибувала на місці, бо не могла вмістити в собі усіх позитивних емоцій, які її переповнювали.
– То він мій? Це правда? Я тепер тут житиму?
– Так, звісно! Він цілком Ваш! Правда, записали ми його на Дмитра. Мало, що Вашій доньці може до голови прийти.
– Так, так. Ви праві. Так усім буде спокійніше.
Старенька прогулювалася територією і розповідала про те, що планує посадити на маленькому городці, який знаходився за кілька метрів від будинку.
Ми всі раділи за Марію Степанівну – нарешті вона зможе жити щасливим і безтурботним життям.
Але не так все сталося, як гадалося.
Ні з того ні з сього об’явилася Іванка… Вивідала звідкись, що у матусі з’явився власний будинок. Однієї квартири, схоже, їй було замало.
Добре, що ми нерухомість на чоловіка записали – свекруха душа добра. Заради донечки і онука, на що б тільки не пішла. Та й старі образи давно вже забулися.
Коли Іванка дізналася, що все належить брату, зрозуміла, що ловити тут їй нічого. Зникла так само швидко і непомітно, як і з’явилася.
Свекруха спершу сумувала, бо вже звикла до маленького внучка, але потім з головою занурилася у роботу.
– Ніколи мені скиглити – мені ще полуницю висаджувати.
Моє серце не могло натішитися, бо я нарешті змогла віддячити за те тепло і доброту, з якими мене зустріла Марія Степанівна, коли я вперше переступила поріг її квартири.
Вона була доброю, ніжною і дуже терплячою – цього я їй ніколи не забуду.
Чи вчинили б Ви так само, як головна героїня?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”.
Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.