Я з відвислою щелепою застигла посеред власної кухні, немов зачарована, і дивилася, як моя свекруха Ніна Василівна варить борщ. А точніше, на те, що вона робить, і як вона це робить.
Спочатку я намагалася переконати себе, що не бачу цього. Але кожен новий рух ложкою – в каструлю, в рот, знову в каструлю – вводив мене у повний ступор.
Ця сцена розгорталася буквально на моїх очах, і я не знала, що сказати. На кухні панувала тиша, тільки булькала каструля, в якій плавали шматки буряка й капусти. У мене в голові не вкладалося: як можна так спокійно стояти у чужій кухні й робити подібне?
Це ж моя кухня, моя каструля, моя родина буде це їсти!
Моя свекруха завжди була жінкою з характером. Її легко сплутати з генералом у відставці, якщо не знати, що вона працювала бухгалтером.
Коли ми з Андрієм тільки почали жити разом, Ніна Василівна не давала спокою ні мені, ні йому: завжди дзвонила, вказувала, як правильно чистити картоплю, як варити суп, навіть як складати речі в шафу.
Я намагалася бути ввічливою, адже це його мама. Але з кожним роком ставало все важче.
До того дня, про який хочу розповісти, я вже мала низку причин тримати її на відстані, але те, що сталося тоді, поставило жирну крапку.
Спочатку я, як завжди, намагалася стримуватися. Вона приїхала нібито в гості, але, як виявилося, не з порожніми руками: «Оленко, я ж тобі допоможу! Ти, бідненька, так багато працюєш, треба хоч раз добре погодувати моїх хлопців».
Моїх хлопців. Чудово. Тобто, мій чоловік і наш син, виявляється, не мої, а її. Ну ок, подумала я тоді, нехай. Допомога, так допомога. Я навіть дозволила їй розставити свої баночки з домашніми заготівлями й зайняти мою плиту.
Але ця сцена з ложкою!
Спершу я подумала, що це випадковість. Взяла ложку, спробувала борщ, а тоді кинула її до раковини. Але ні. Вона спокійно облизала ложку й знову занурила її в каструлю. Потім повторила цей ритуал вдруге, втретє. На п’ятому разі я не витримала.
– Ніно Василівно! – вирвалося в мене. – А що ви робите?
Вона глянула на мене так, ніби я спитала щось очевидне.
– Пробую борщ. Треба ж, щоб смак був ідеальний.
Я ледь не вибухнула.
– А ви не думаєте, що облизувати ложку й потім занурювати її в каструлю – це, ну, м’яко кажучи, не дуже гігієнічно?
Свекруха посміхнулася, відставила ложку й хитро прищурилася.
– Оленко, ну ми ж сім’я. А в сім’ї все спільне. Хіба ти думаєш інакше?
Я думала інакше! Мене аж трусило. Я намагалася дихати глибше, щоб не сказати чогось зайвого. Але в той момент я зрозуміла: ця жінка взагалі не має меж. Вона впевнена, що може робити в нашому домі все, що хоче.
– Знаєте, тітко Ніно, – сказала я, намагаючись бути максимально спокійною, – я думаю, на сьогодні досить. Я сама доварю борщ.
свекруха обурено зиркнула на мене:
– Ну як це ти сама? Я ж хотіла як краще!
Я зібрала все своє терпіння в кулак.
– Я вдячна за допомогу, але досить, давайте так: ви відпочинете в залі, а я вже тут завершу.
Вона пішла, бурмочучи щось про те, як тепер «невістки зовсім не цінують допомогу», але я вже не слухала. Я швидко вилила той борщ у раковину, вимила каструлю й поставила її на полицю, щоб навіть не було натяку на те, що він існував.
Після цього я вирішила, що більше вона не переступить поріг нашого дому. З того дня я чітко дотримуюся правила: жодної свекрухи на моїй кухні, і, якщо чесно, краще взагалі жодної свекрухи в моїй квартирі.
Коли Андрій спитав, чому я так різко ставлюся до його мами, я просто сказала:
– Ти можеш її любити й їздити до неї хоч кожного дня. Але я не збираюся терпіти людину, яка не поважає мене й мій дім.
Він пробував сперечатися, але я залишилася непохитною. Я вирішила, що настав час поставити свої кордони. І знаєте, що?
Вперше за довгий час я відчула себе вдома господинею. Я знаю, що ви зараз всі будете за неї заступатися, але я рішення своє не зміню – ота картина зі свекрухою, ложкою і борщем виникає у мене тепер щоразу, коли я заходжу на свою кухню.