Вже кілька місяців мама чоловіка не торкається в нашій квартирі ніякої їжі, жодних моїх страв чи запропонованих їй напоїв. І я не знаю, як це виправити, як свою вину загладити. Хоча й вина моя умовна, я ж не навмисне!
Я навпаки в той день старалася, готувала все, що люблять мої рідні і свекруха зокрема – відбивні, картопляне пюре, курочку, салати та закуски. Але знахідка свекрухи в тарілці се зіпсувала. Я стільки вислухала!
– Краще б я муху знайшла – викинула б і забула! – сказала тоді свекруха.
Я досі не можу заспокоїтись через цю історію. От знаєте, є моменти, які наче незначні, а потім тягнуться за тобою місяцями. І наче випадковість, а обертається чимось таким неприємним, що й не знаєш, як тепер жити далі.
Все почалося того вечора, коли ми збиралися за столом. У нас вдома було сімейне свято, приїхали рідні. Я старалася – дуже старалася.
Накрила стіл, приготувала купу всього: закуски, салати, гаряче – усе як годиться. День був метушливий, але, чесно кажучи, я люблю такі турботи. Коли всі збираються разом, сміються, говорять – це те, що гріє.
І от ми всі сіли до столу. Усе йшло добре, всі розмовляли, їли, нахвалювали мої страви. Аж тут свекруха – вона сиділа якраз навпроти мене – раптом відкладає виделку й уважно дивиться на свою тарілку.
Мені одразу стало якось не по собі. Вона взяла щось пальцями – і я побачила… волосину.
Так, це було моє волосся. Що тут скажеш? Я завжди заплітаю косу, коли готую, навіть хустку іноді вдягаю, але того дня закрутилася. Ну от якось так вийшло.
Свекруха підняла очі й сказала:
– Олено, я би краще муху з борщу викинула й далі їла. Чи навіть таргана. Але волосина – це для мене найгірше, що може бути. Вибач, але в твоєму домі, за твоїм столом, я більше нічого не їстиму.
Усі за столом притихли. Я одразу вибачилась, пояснила, що це випадковість, що я не хотіла. Але вона тільки відмахнулася. Сказала це так холодно й твердо, що в мене просто відняло мову.
Відтоді минуло вже кілька місяців. Мама чоловіка продовжує приходити до нас у гості – привезти щось для дітей, посидіти з ними чи просто побачитись.
Але вона нічого не їсть і навіть не п’є. Я запрошую її чаю, пропоную випічку, кави – хоч води – а вона відмовляється. Каже: “Ні, дякую”. І все.
Я вже й не знаю, як поводитись. Мені тепер кожного разу незручно, коли вона у нас. Відчуваю себе винною, хоч, здається, вже сто разів перепросила. Але вона тримається свого: “Я сказала, що більше нічого тут не їстиму – і так буде”.
Я ж не хочу конфліктів. Не хочу, щоб через це між нами була стіна. Але як виправити ситуацію – гадки не маю. Я ж не можу змінити минуле, те, що вже сталося!
Мені навіть уже лячно думати про її візити. Я відчуваю, як у мені накопичується роздратування, але водночас я не хочу з нею конфліктувати. Вона – мама мого чоловіка, бабуся моїх дітей. Та й я щиро хочу, щоб у нас були нормальні стосунки.
Мабуть, треба якось зі свекрухою серйозно поговорити. Сказати, що мені прикро, що я все розумію, але це ж було ненавмисно, це ж просто випадковість. Може, вона мене зрозуміє? Хоча, знаючи її характер, сумніваюся.
Отак і живу зараз – між образою, сумнівами і бажанням усе виправити. Але як? Ну як?
Фото – авторське.