В п’ятницю я повернулася додому швидше ніж зазвичай. Діти вже спали, а ось Віктора ніде не було. На кухні я побачила плящину від “червоненького”, яка була майже пуста і два бокали. “Він просто вийшов в магазин”, – промайнуло в голові, але ні. З нашого вікна добре видно альтанку, де я люблю зранку пити каву. – Це не те, що ти подумала, – несміливо промовив Віктор, відводячи погляд. – Я люблю тільки тебе!
Чоловік мав доглядати за дітьми, а замість цього запросив якусь дамочку до нас додому.
Мене звати Алла, мені 36 років, і я хочу поділитися своєю історією. Це не просто розповідь про вчинок чоловіка, це більше про те, як втрачається довіра, і як важливо почути саму себе у вирі життєвих випробувань.
Я сподіваюся, що ви зможете допомогти мені вирішити, як вчинити далі, бо розумію, що навіть зараз я ще не до кінця готова до остаточного рішення.
Це сталося минулого тижня. Я повернулася додому значно раніше, ніж планувала. У нас на роботі була запланована зустріч після робочого дня – така собі традиція, яку ми називали “п’ятничні посиденьки”. Зазвичай я приходила пізно ввечері, коли діти вже спали. Але того вечора всі розійшлися раніше.
По дорозі додому я вирішила не телефонувати чоловікові. Його звуть Віктор, і ми прожили разом майже 12 років. У нас двоє синів: Остап, якому 9, і Денис, якому 6. Віктор мав дивитися за ними, поки я була відсутня. Відкривши двері квартири, я одразу відчула щось недобре.
На кухонному столі стояла напівпорожня пляшка від “червоненького”, поруч – два келихи. Діти мирно спали у своїй кімнаті, але самого Віктора ніде не було. Всередині мене щось ніби обірвалося. “Може, він просто пішов у магазин?” – подумала я. Але дивний безлад на кухні не давав мені спокою.
Я вийшла на балкон і побачила світло, що ледь пробивалося крізь фіранки в альтанці на нашому подвір’ї. Підійшла ближче, притиснувши долоню до рота, аби не видати себе. Звідти долинали приглушені голоси, сміх і… не тільки. Я не витримала і зазирнула крізь шпарину.
Там, на старому дивані, розкиданому подушками, мій чоловік обіймав якусь жінку. У голові запаморочилося. “У моєму домі?!” – думка блискавкою промайнула у свідомості. Я не знала, що робити. Стояла як вкопана, поки вони не помітили мене.
– Алло! Це не те, що ти думаєш… – кинув Віктор, швидко вдягаючи сорочку.
Я не відповіла. Просто розвернулася й пішла назад у квартиру. У кухні налляла собі “червоненького” і випила одним ковтком. У голові була порожнеча. Я дивилася на стіл, келихи, слухала тишу квартири і не могла зрозуміти: це сон чи реальність?
– Алло, послухай мене… – Віктор зайшов до кухні, обережно зачиняючи за собою двері.
– Ні, це ти мене послухай, – холодно сказала я. – Усе скінчено.
Він почав виправдовуватися, говорив, що це просто помилка, що він кохає тільки мене. Але це не перша його “помилка”.
Три роки тому, під час службового відрядження, він вже таке зробив. Тоді я була іншою. Я не мала сили на рішучі дії. Після відходу у інший світ мого батька і важкого періоду на роботі я ледь трималася. Коли він зізнався у скоєному, сказав, що був не тверезий, а та жінка сама його зачарувала, я повірила. Хотіла зберегти сім’ю, адже у нас діти.
Друзі радили розійтися. Особливо Марта, моя найкраща подруга, яка сама через це пройшла. Але я не послухалася. Віктор тоді дуже старався виправити ситуацію. Дарував квіти, водив у кафе, допомагав з дітьми. Проте я більше не могла довіряти йому.
Після того вечора я не можу дивитися на нього без відрази. Кожен його рух, кожне слово дратують мене. Я розумію, що він зруйнував усе, що ми будували разом. Але найстрашніше, що я не знаю, як це вплине на дітей.
Остап і Денис обожнюють батька. Вони не розуміють, чому ми почали сперечатися. Я не хочу, щоб вони постраждали через наші проблеми. Але чи зможу я жити далі з чоловіком, який знову і знову так поводиться?
Друзі кажуть, що я маю вирішити сама. Але це так складно. Можливо, ви, читачі, зможете дати мені пораду. Що робити: спробувати зберегти шлюб чи остаточно поставити крапку?