– Зі своїм Сашком ти все життя в заштопаних колготах ходитимеш, Маріє! Ти про таке життя мріяла? – сказав мені тато, коли я прийняла остаточне рішення. Я обрала любов, а не те, що батьки мені рекомендували. Не раз я обдумувала своє рішення і не раз думала, що батьки все ж були праві. Але день, коли я зустрілася з батьками в їх домі, змінив все.
Я не знаю, чому все так сталося. Чи був це вибір серця чи просто моя впертість? Чи правильно я вчинила, коли залишила життя, яке багатьом здається мрією, і занурилася в зовсім іншу реальність? Тепер, коли я сиджу в орендованій однокімнатній квартирі в спальному районі, я ставлю собі це питання щоночі.
Ще кілька років тому я була дівчиною, яку знали всі в нашому колі. Мене звати Марія. Я виросла в родині, яка завжди могла дозволити собі більше, ніж більшість людей довкола.
Я мала все: елітну освіту, модний одяг, відпочинки в Європі та навіть омріяний кабріолет. Мій батько, мав великий бізнес, а мама завжди була поруч, підтримуючи його та мене. Вони завжди хотіли для мене найкращого. І коли з’явився Андрій, їхній “ідеальний зять”, вони вже уявляли нас родиною. Але все пішло не за планом.
Мій вибір упав на того, кого мої батьки відмовлялися прийняти. Це був Сашко, звичайний хлопець із передмістя, який працював у невеличкій автомайстерні. Він був не таким, як інші хлопці з мого кола. В ньому було щось справжнє, не затьмарене грошима чи статусом. Я закохалася по-справжньому.
– Маріє, ти думаєш, що він зможе тобі щось дати? – запитував батько, коли я розповіла їм про Сашка. – Він навіть не знає, як працює наш світ.
– Мені не потрібні ваші правила і ваш світ! – відповіла я тоді. – Я хочу бути щасливою.
Ці слова, можливо, й звучали красиво, але їхні наслідки стали для мене непосильними. Батько поставив ультиматум: «Або ми, або він». Я не вагалася. Я вибрала його. Тоді це здавалось правильним. Але життя поза звичним комфортом виявилося зовсім не таким, як у моїх мріях.
Сашко і я винайняли квартиру в звичайному районі. Спочатку я відчувала себе вільною, незалежною від правил і очікувань, які ставила моя родина. Ми багато сміялися, гуляли вечорами в парку і планували спільне майбутнє. Але коли закінчились мої збереження, почалися труднощі. Зарплата Сашка не покривала наших витрат. Я мусила шукати роботу.
Сьогодні я працюю в супермаркеті касиркою. Зміни тривають по 12 годин. Додому повертаюсь з ниючими ногами і мрією про те, щоб просто відпочити. Саша намагається допомагати вдома, але його невдачі з пошуком кращої роботи лише підсилюють напругу між нами. Наші суперечки почастішали.
– Ми не можемо так жити, – якось сказав він. – Мені здається, ти шкодуєш, що пішла від батьків.
– Що я повинна зробити? Повернутись до них і визнати, що вони мали рацію? – відповіла я з гіркотою. – Я обрала тебе. Іноді мені здається, що ти цього навіть не цінуєш.
Саша промовчав, але його погляд говорив більше за слова. Я розуміла, що проблема не лише в ньому, а й у мені. Я теж не була готова до такого життя.
Нещодавно я зважилася піти до Ані, моєї подруги, яка завжди була поруч. Вона слухала мене уважно, коли я розповідала їй про наші труднощі.
– Може, тобі варто поговорити з батьками? – запитала вона, коли я закінчила. – Можливо, вони зможуть тебе зрозуміти.
– Вони мене не зрозуміють, – відповіла я з сумом. – Вони ніколи не сприймали Сашу серйозно. Їм важливі тільки гроші і статус.
– А може, ти недооцінюєш їх? Вони ж твої батьки, зрештою, – наполягала вона.
Її слова не виходили з голови. Я не знала, що робити. Але через кілька днів я зібралася з духом і пішла до їхнього дому.
Коли мама відчинила двері, вона виглядала спантеличеною. Ми не бачилися понад рік. Її очі наповнилися сльозами.
– Маріє… – тільки й промовила вона.
Я зайшла до вітальні, де сидів батько. Він підвівся, але не зробив жодного кроку назустріч.
– Чому ви так вчинили? Чому змусили мене обирати? – запитала я.
– Бо ми хотіли, щоб ти була щасливою, – відповів батько після паузи. – Ми знали, що життя, яке ти обрала, буде важким. Але ти нас не слухала.
– Ви навіть не намагалися зрозуміти мене, – з гіркотою сказала я.
Мама мовчала, а батько відвів погляд. Я зрозуміла, що вони теж переживали через нашу розлуку. Але ні я, ні вони не наважувалися зробити перший крок назустріч.
Того вечора я повернулася додому в роздумах. Саша зустрів мене на порозі.
– Щось сталося? – запитав він.
– Я була у батьків, – відповіла я.
Він напружився, ніби чекав на погані новини. Але я заспокоїла його:
– Вони не такі, як я думала. Їм теж важко було змиритися з моїм вибором. Але вони залишаються моїми батьками. І я хочу спробувати виправити наші стосунки.
Він мовчав, а потім обійняв мене.
– Я тільки хочу, щоб ти була щасливою, – сказав він тихо.
Я пишу цю історію, щоб поділитися своїми сумнівами і переживаннями. Життя, як виявилось, не ділиться на чорне і біле. Батьки помилялися, коли намагалися нав’язати мені своє бачення щастя. Але і я була неправою, коли відкинула їхнє бажання захистити мене від труднощів.
Мені хочеться запитати вас, дорогі читачі: як ви думаєте, чи можна виправити такі стосунки? Чи можна повернути довіру, коли між вами стільки невисловленого болю? Я прагну знайти баланс між своєю любов’ю до Саші і повагою до моєї родини. Але чи можливо це?