У 50 років я зрозуміла, що пора себе полюбити. Я перестала готувати котлети і варити холодець, кинула чоловіка, купила високі підбори, і мені байдуже, що думають інші. А недавно я “втнула” таке, про що раніше навіть мріяти боялася!
– Ти серйозно? У твоєму віці? – донька втупилася в мої нові яскраво-червоні туфлі на підборах, мов у щось надзвичайне. – Ти хочеш виглядати, як школярка?
– А тобі що до того? – відповіла я, старанно натягаючи іншу пару підборів, чорну і ще вищу. – Мені подобається, от і все.
Тамара розгублено підняла брови, але сперечатися не стала. Від її тону я відчула ту саму хвилю роздратування, яка піднімалася в мені щоразу, коли мене хотіли “вправити”. Ця історія почалася не з туфель, але вони стали символом чогось більшого – мого права жити так, як я хочу, нарешті, у свої 50.
Колись я була жінкою, яка турбувалася про всіх і про все. Діти – на першому місці, чоловік Давид – на другому. А я? Я залишалася десь у самому кінці. Мої руки пам’ятають, як я ночами шила карнавальні костюми для Тамари й Андрія. А ноги – як бігала з одного гуртка в інший, встигаючи забрати дітей, наготувати вечерю, заплатити рахунки й навіть обійти кілька магазинів у пошуках акційного прального порошку.
Мій чоловік, Давид, був добрим, але він уникав усіх побутових турбот. “Ти ж вмієш краще”, – казав він, коли я благала його зварити хоча б суп. Він працював, так. Але я працювала теж, і наші зарплати ледь вистачало, щоб забезпечити дітей тим, що ми вважали за необхідне. Усі гроші йшли на навчання, одяг, секції.
Я пам’ятаю, як відкладала власні потреби. Новий светр? Хіба не можна ще сезон поносити старий? Салон краси? Вдома сама пофарбую волосся. Ресторани? Гречка вдома теж добра. Тоді це здавалося правильним. Любов до дітей і сім’ї означала, що ти готова віддати їм усе.
Але роки йшли, діти дорослішали. Вони поїхали на навчання – Тамара до Львова, Андрій до Києва. А я залишилася наодинці із Давидом і порожнім домом. Спершу я намагалася заповнити цю порожнечу. Варила всі його улюблені страви, готувала йому сніданки, прасувала сорочки. Але все частіше ловила себе на думці: “а де я? Де мої бажання?2
Одного вечора я сіла перед дзеркалом і довго дивилася на своє обличчя. Воно видавалося мені чужим: зморшки біля очей, посічене волосся, безбарвний погляд. Там не було тієї веселої дівчини, якою я була колись. Дівчини, яка мріяла про подорожі, стильний одяг, пригоди. Куди вона поділася? І що тепер?
Моя відповідь прийшла несподівано. На день народження моя подруга Віра подарувала мені сертифікат на сеанс масажу. “Для себе”, – сказала вона, і це стало ніби дозволом. Уперше за довгі роки я подумала: “я заслуговую”. Масаж був неймовірним. Мені було так добре, що я заплакала.
Це стало початком. Я почала купувати собі речі, які хотіла. Сукні, прикраси, косметику. Я записалася на йогу й навчилася нарешті казати “ні”.
Тамара, звісно, була обурена, коли почула моє “ні” вперше.
– Мамо, я взяла твою нову сукню, – повідомила вона якось, упевнена, що я не заперечуватиму.
– Ти не питала, – відповіла я тоді. Вона була здивована й трохи ображена, але я не відступила.
Поступово діти звикли до нової мами. А от Давид – ні. Він не розумів, чому я більше не хочу готувати кожен його обід чи бігти за хлібом, якщо закінчився. Він почав дорікати, мовляв, я стала егоїсткою. Я пояснювала, що всього лише вчуся бути собою, але він це сприймав як критику. Ми все частіше сперечалися.
Нарешті, я зрозуміла, що наше спільне життя більше не приносить мені радості. Давид хотів спокою, а я прагнула нового. Ми розлучилися мирно. Він залишився в нашій квартирі, а я орендувала маленьку затишну оселю неподалік.
Мої друзі й навіть знайомі дивувалися моїй зміні. Хтось схвалював, хтось – ні. Одного разу сусідка Ольга сказала:
– Тамаро, ти занадто пізно почала жити для себе. Треба було раніше.
Можливо, це так. Але я вдячна навіть за ці зміни, хай і пізні. Я почуваюся живою!
Минулого місяця я вперше за всі роки здійснила свою мрію – поїхала до Карпат. Самостійно. І це була найкраща подорож у моєму житті. Я ночувала в затишних хатинках, гуляла горами й навіть піднялася на Говерлу. Коли я стояла там, над світом, у голові була одна думка: “я це зробила. Сама”.
Тепер у мене є плани. Я хочу освоїти малювання, подорожувати Україною, можливо, навіть записатися на танці. А ще – я вчуся любити себе й не соромитися своїх бажань. Чому це має бути соромно?
Я часто думаю: як багато жінок так і не наважуються на зміни. Вони живуть для інших, аж поки не стає пізно. Мої дорогі, якщо ви читаєте це й відчуваєте, що десь загубили себе, будь ласка, не чекайте. Життя надто коротке, щоб відкладати його на потім. Живіть зараз.