У нас з Дмитром чудова родина, я мама трьох прекрасних дітей. Ми жили звичайним життям, у якому я була берегинею нашого дому, а Дмитро працював і їздив у тривалі відрядження.
Ця робота забезпечувала нашу родину всім необхідним, але водночас забирала в нас багато часу разом. Сталося так, що коли прийшов на світ прийшов наш синочок, Діми з нами навіть не було, мені допомагали донечки і родичі.
Сина Дмитро побачив, коли Ромчику було вже пів року. Ми тоді були дуже щасливі, я просила Дмитра вже відмовитися від постійних поїздок, адже такий варіант був можливий, просто стала би трохи менша у Діми зарплата.
Але чоловік не погодився і через три місяці ми вже знову були в розлуці на пів року. Коли Дмитро поїхав у це чергове відрядження, все, як завжди, лягло на мої плечі: діти, дім, побут.
Я завжди справлялася, але цього разу було особливо важко, адже Ромчик ще був зовсім маленький, доньки теж вимагали уваги до себе, а ще я робила ремонт у нашій новій квартирі, яку ми купили з Дмитром.
Я моталася буквально як білка в колеся, не було часу навіть подивитися вгору. Саме тоді на допомогу прийшов Тарас, молодший брат-близнюк Дмитра, який розлучився і важко переживав зміни в особистому житті. Ми стали підтримкою одне одному.
Тарас завжди був поруч, коли це було потрібно. Він часто заходив, допомагав із дітьми, лагодив щось у домі або просто приносив мені гарячий чай, коли бачив, як я виснажена.
Спочатку це були звичайні жести допомоги. Але з часом ми почали більше розмовляти. Його увага, його легкість і вміння слухати були для мене справжнім порятунком.
Одного вечора, коли діти нарешті заснули, а Тарас зайшов і приніс продукти, я не витримала і розплакалася. Мені здавалося, що я вже не можу витримати цього безкінечного коловороту обов’язків.
тарас не сказав жодного слова — він просто обійняв мене. У його обіймах було стільки тепла і розуміння, що я розтанула.
Я не можу сказати, коли саме це сталося, але я зрозуміла, що почала кохати його. Це було непередбачувано, але абсолютно природно.
Коли Дмитро повернувся з відрядження, я відчула справжню радість. Він обіймав мене, дітей, розповідав про свою подорож і обіцяв, що більше не буде їхати надовго.
Але водночас з радістю я відчувала як ниє душа. Усе стало складніше, адже тепер мені довелося приховувати свої почуття до Тараса.
Він теж змінився. Ми намагалися бачитися рідше, уникали довгих розмов при Дмитрі. Але наші погляди, наші мимовільні дотики говорили більше, ніж слова. Я бачила в його очах те саме, що відчувала й сама.
Ми почали зустрічатися таємно. Ці моменти стали для мене ковтком свіжого повітря. Я не могла пояснити собі цього, але я кохала їх обох.
Дмитро був моїм чоловіком, моєю стіною, людиною, якій я довіряла життя, батьком наших дітей. А Тарас став тим, хто оживив у мені жінку, хто наповнив моє життя теплом і радістю.
Я знаю, що це звучить як зрада. Але в мені немає почуття провини. Моя любов щира. Я ніколи не хотіла завдавати Дмитру болю, але й відмовитися від Тараса я не могла.
Їх обох я любила по-своєму, і ця любов була настільки сильною, що я просто не могла уявити своє життя без жодного з них.
Дмитро нічого не підозрював. Він був зайнятий роботою і дітьми, вважаючи, що в нашій родині все гаразд. Але я відчувала, що він іноді вдивляється в мене з недовірою, ніби щось відчуває. Це лякало мене, але зупинитися я вже не могла.
Зараз я живу ніби між двома світами. Мій дім, мій шлюб із Дмитром – це мій спокій і стабільність. Але ті короткі години, які я проводжу з Тарасом, – це моє світло, мій ковток життя.
Я знаю, що рано чи пізно доведеться зробити вибір чи лишитися самій. Але як вибрати між двома людьми, яких ти любиш усім серцем? Як відмовитися від однієї половини себе, щоб зберегти іншу?
Я не знаю відповіді на ці запитання. Я просто живу, намагаючись тримати баланс між тим, що люблю, і тим, що не можу втратити. Це щастя і водночас – щохвилинна боротьба з собою.
Але скажіть насправді, скільки чоловіків дозволяють собі таке подвійне життя? Та дуже багато, я це точно знаю, багато таких знайомих. І вони не обирають між жінками і коханими, а просто живуть і беруть від життя все найкраще. То хіба жінкам так не можна?
Фото – авторське, ілюстративне