Мене звати Оксана, і я хочу розповісти вам історію про нашу сімейну хату.
Та хата була для нас не просто домом — вона була нашим минулим, теплом, затишком і, як виявилося, причиною великого конфлікту.
Мій тато, Іван Гаврилюк, був людиною простою і дуже працьовитою. Він усе життя доглядав ту хату, наче вона жива.
Ми з братами — Петром і Миколою — виросли там. Це місце пахло дитинством, маминими пирогами й бабусиним узваром.
Але коли ми подорослішали, то всі троє виїхали з села. Спочатку Петро, потім Микола, а я останньою — після університету.
Тато залишився сам, і ми кожен по-своєму намагалися йому допомагати. Я приїжджала найчастіше, особливо коли він занедужав.
Але й брати не відставали: Петро ремонтував дах, Микола лагодив паркан. Здавалося, все в нас було добре, поки тато не сказав одного разу:
— Діти, я вже старий. Хата моя не вічна, як і я. Розберіться між собою, кому вона залишиться.
Тоді ми ще не думали, що ця розмова стане початком великих чвар.
Як батько полинув на хмаринку, все якось одразу пішло не так. Петро заявив, що хоче продати хату. Сказав, що гроші потрібні на навчання його дітей.
Микола був категорично проти — він мріяв залишити хату у родині й зробити там дачу. А я просто не могла уявити, що її продадуть. Це ж наш дім!
Я запропонувала викупити їхні частки, але грошей у мене було небагато. Петро навіть слухати не хотів. Він подав до суду, бо хотів усе продати якнайшвидше.
Суд став для нас справжнім випробуванням. Вирішили, що хату треба продати, бо домовитися ми не можемо. Коли я це почула, всередині все наче обірвалося.
Я вже майже змирилася з тим, що нашу хату заберуть чужі люди, коли Микола сказав, що спробує знайти вихід.
І, знаєте, знайшов! Його банк дав йому кредит, і він викупив частку Петра. Петро був радий, бо отримав свої гроші, а ми з Миколою нарешті зітхнули з полегшенням.
Ми взялися разом наводити порядок у хаті. Вона була старенька, але рідна, як і завжди. Микола лагодив все, що можна було полагодити, а я допомагала, чим могла.
Ми навіть зробили там кімнати для гостей, щоб можна було приймати туристів, хто хоче в селі відпочити від міської метушні.
Петро спочатку тримався осторонь, але через кілька років приїхав із сім’єю на Різдво. Ми всі зібралися в хаті, як колись, і відчули, що знову стали родиною.
Ця історія навчила мене однієї важливої речі: жодні гроші не варті родинного спокою. А хата – вона стала не просто домом, а місцем, яке тримає нас разом, навіть попри всі дрібні суперечки і непорозуміння.
Всім родинного затишку, взаєморозуміння і чудових свят!
Фото – авторське.