– Я не розумію, Ірино, чому ти вважаєш, що я завжди проти тебе? – промовила свекруха, зітхнувши так, ніби їй завдали великої образи.
– Тому що кожного разу, як ми приходимо до вас, ви натякаєте, що я погана мати або дружина, – відповіла я, стримуючи бажання перейти на підвищені тони.
Свекруха підняла голову і ледь помітно скривила губи, наче в моїх словах не було сенсу.
– Це лише ваша уява. Я тільки хочу, щоб усе було краще, – сказала вона, але її тон натякав зовсім на інше.
Це було вже не вперше. Щоразу, коли ми з чоловіком Степаном та дітьми приїжджали до його батьків у невелике село під Києвом, я відчувала, як хмари напруги згущуються. Спочатку це були невинні поради, але з часом усе перетворилося на постійні докори.
Я намагалася бути терплячою. Розуміла, що Степан любить свою маму, і не хотіла розпалювати конфлікт. Але останні кілька місяців усе зайшло надто далеко.
Після нашої розмови на кухні я помітила, як свекруха кидає косі погляди на моїх дітей. Вона вважала, що вони недостатньо слухняні, що я недостатньо гарна мама. Мені неприємно було це чути.
Степан, як завжди, намагався не втручатися. Він лише мовчки знизував плечима, коли я скаржилася йому.
– Мамі просто складно, – говорив він. – Їй здається, що ти віддаляєш нас від неї.
Може, це була правда. Може, я підсвідомо уникала цих візитів, бо знала, що вони завершаться новими зауваженнями. Але як інакше?
Одного разу свекруха пішла далі, ніж звичайно. Ми вечеряли всі разом за великим дерев’яним столом. Діти їли вареники, сміялися й розмовляли між собою. Атмосфера здавалася затишною, але я відчувала, що зараз щось станеться.
– Ірино, а чому це твої батьки так часто беруть дітей до себе? – раптом запитала свекруха. – Невже їм більше за нас треба онуків?
Я притихла. Це був прямий випад.
– Ми намагаємося розподіляти час між обома родинами, – відповіла я спокійно, але всередині вже палала.
– Мені здається, що “розподіляти” – це не те слово, – зауважила вона. – Вони бачаться з дітьми частіше за нас.
Степан сидів, втупившись у тарілку, наче й не чув цієї розмови. А я вже не могла мовчати.
– Може, тому, що ваші поради та коментарі не дають мені нормально дихати? – випалила я.
Свекруха втупилася в мене з таким виглядом, ніби я щойно з місяця звалилася. А Степан лише тоді підвів голову й тихо сказав:
– Ірино, навіщо ти це?
Після цього вечора я вирішила, що більше так тривати не може. Потрібно було знайти спосіб вирішити цю проблему, інакше наші стосунки з чоловіком постраждають ще більше.
Наступного дня я попросила Степана поговорити з матір’ю. Він довго відмовлявся, казав, що це лише загострить ситуацію. Але я наполягла.
– Ти повинен захистити мене, – сказала я. – Якщо ти цього не зробиш, хто тоді?
Він погодився. Розмова зі свекрухою відбулася через кілька днів. Степан розповів, що це було важко. Вона звинуватила його в тому, що він обирає між нею і мною, сказала, що я маніпулюю ним. Але він залишився твердим.
– Мамо, ми всі хочемо жити в мирі, – пояснив він. – Але ти маєш зрозуміти, що Ірина – моя дружина. І ти повинна поважати її так само, як я поважаю тебе.
Після цієї розмови все не стало ідеальним, але зміни почалися. Свекруха почала утримуватися від надто гострих коментарів. Вона навіть почала запитувати мене, як допомогти, замість того, щоб критикувати.
Ми не стали найкращими подругами, але тепер я відчувала, що маю шанс побудувати з нею хоча б взаємоповагу.
Дорогі читачі, я пишу це, щоб запитати вас: як би ви вчинили на моєму місці? Чи є у вас досвід стосунків зі складною свекрухою? Чи вдалося вам знайти спільну мову? Напишіть свої думки та поради в коментарях. Ваша підтримка та ідеї можуть бути безцінними не тільки для мене, а й для багатьох інших жінок, які опинилися в подібній ситуації.
Дякую за увагу. Ірина, 35 років.