– Ну що, Соломіє, як воно? Бачити людину, яка зруйнувала твоє життя, і тримати себе в руках? – це була Роксолана, моя найкраща подруга, яка завжди вміла поставити найнеприємніше запитання в найгірший момент.
Я на мить затримала погляд на своїй кавовій чашці, ніби саме там могла знайти відповідь.
– Знаєш, Роксо, не тримати себе в руках – це було б легко. Але я не буду давати йому такої радості, – я відповіла, зітхнувши. – Його час прийшов. Карма сама все зробила за мене.
Він змінився до невпізнанності. Не той високий, підтягнутий Антон із сяючою усмішкою, за якого я колись виходила заміж. Лисина, втомлені і невпевнені в собі очі, – ось що залишилося. І знаєш що? Мені було його зовсім не шкода.
Я не бачила його понад двадцять років. Тоді він пішов, залишивши мене з донькою і розбитим серцем. Просто сказав, що закохався в іншу – молодшу, красивішу, «життєрадісну». І додав: «Це ти сама винна, Соломіє. Ти себе запустила».
Запустила? Я? Тоді, коли працювала з ранку до ночі, аби ми мали дах над головою і щось поїсти? Тоді, коли віддавала всі сили нашій дочці, Анастасії, щоб вона мала те, чого не мала я?
Це були важкі часи. Я залишилася одна. Анастасії було лише вісім, і, попри все, вона ще обожнювала батька. Моя мама, царство їй небесне, тоді сказала:
– Солю, він завжди був егоїстом. Ти просто цього не бачила. Любов сліпа.
Тоді я не хотіла цього чути. Я ще сподівалася, що він повернеться. Але час усе розставив на свої місця.
Роксолана тоді взяла мене в свої руки. Її енергія була нездоланною, і вона буквально змусила мене піднятися.
– Слухай, Соль, хочеш ти цього чи ні, але ти житимеш. І будеш щасливою. А він? Та хай котиться куди хоче.
Нова робота, нові знайомства – усе це було тяжким шляхом, але я вижила. І навіть більше – я розцвіла. В сорок я відкрила власний бізнес – невеличке ательє, про яке давно мріяла. І воно стало моєю гордістю.
А тепер ось ця зустріч. Випадкова. У санаторії, куди мене Роксолана буквально «запакувала», щоб я трохи відпочила.
– Соломіє? Боже, яка ти стала гарна! – ці слова вивели мене з роздумів, коли я почула їх у холі.
Я обернулася. І побачила його. Антона. Моє перше відчуття? Задоволення. Якесь дріб’язкове, але таке приємне.
– Ого, Антоне, це ти? Я ледве впізнала. Що ти тут робиш?
– Ну, знаєш, здоров’я вже не те, – він ніяково потупив очі. – А ти, бачу, цвітеш.
– Бо живу для себе.
Наші розмови були сухими й короткими, але Антон все ж таки спромігся запросити мене на каву. Я погодилася – не тому, що хотіла його бачити. Просто цікавість. Що він хоче після стількох років?
– Соломіє, я хочу вибачитися. Я знаю, що тоді був не правий, – почав він. – Я все зіпсував. Але ти маєш зрозуміти – я тоді думав, що знайшов щось краще.
– Нічого пояснювати, – холодно відповіла я. – Ми з тобою давно закінчили.
Він замовк, але потім все ж таки додав:
– Знаєш, ті стосунки не склалися. Вона залишила мене через кілька років.
– А що ти очікував? – я глянула на нього, ніби на чужу людину.
І тут він сказав те, від чого я ледь не розсміялася:
– Соломіє, а може, ми спробуємо ще раз?
Я відставила чашку й подивилася йому прямо в очі.
– Ти справді в це віриш? Антоне, я дякую тобі за урок. За те, що навчив мене любити себе. Але в моєму житті тобі більше немає місця.
Він виглядав розчарованим і навіть трохи жалюгідним. Але я відчувала полегшення.
Ось така історія. Я зустріла людину, яка колись зруйнувала моє життя, і зрозуміла, що більше не хочу мати з нею нічого спільного.
Дорогі читачі, чи траплялося вам стикатися з минулим і приймати рішення, які визначали ваше майбутнє? Як ви вчиняли?