Я чудово жила в сім’ї, яка мене удочерила. Я була їх єдиною дитиною, яку любили і леліяли. Та подорослішавши я все ж вирішила подивитися в очі тій, хто подарував мені життя. І я знайшла цю жінку. – А ти не єдина в мене дитина, Тетянко. В тебе є ще брат і сестра, – тихо промовила вона.
– Ти ж розумієш, що це може змінити все? – запитав Сергій, дивлячись на мене, як завжди, трохи з підозрою, але з помітною ноткою підтримки.
Я відклала кухоль з узваром, який щойно наливала, і зітхнула:
– Я знаю, але як інакше дізнатися правду? Це ж не дає мені спокою.
Так і почалася моя історія, про яку хочу розповісти.
Я – Тетяна, мені 32 роки, і все моє життя було схоже на пазл, де не вистачало ключових деталей. Я виросла у люблячій родині, але завжди знала, що вони не були моїми біологічними батьками. Усиновлення для нас не було секретом – батьки розповіли про це, коли мені виповнилося десять. Мама тоді сказала:
– Таню, ми завжди мріяли про донечку, і коли побачили тебе в дитячому будинку, зрозуміли, що ти – наше сонечко.
Я тоді обійняла їх і навіть не намагалася думати, що десь там можуть бути інші люди, які дали мені життя. Але думки про це з’явилися пізніше, десь у підлітковому віці, коли я почала шукати відповіді на запитання, чому мої риси обличчя зовсім не схожі на риси моїх батьків, або чому я маю інший характер.
Після школи я почала шукати. У архівах, серед паперів, які мама ретельно зберігала, знайшла своє свідоцтво про народження. Воно мало ім’я моєї біологічної матері – Ганна С. Це ім’я було моїм першим ключем.
Я довго відкладала пошуки, але одна розмова з Сергієм змінила все. Ми сиділи у кав’ярні, і я розповіла про свою мрію дізнатися більше про біологічних батьків. Сергій підтримав мене, але запитав:
– А якщо ти знайдеш те, чого не хочеш знати? Що тоді?
Це питання ще довго звучало у моїй голові. Але бажання дізнатися правду було сильнішим за страх. Я звернулася до соціальних служб, які мали інформацію про моє минуле.
Через кілька тижнів мені надали адресу. Я не була готова до того, що побачила. Маленький, напівзруйнований будинок на околиці міста. Перед будинком стояла літня жінка. Вона тримала у руці стару пластикову пляшку і щось промовляла до себе.
– Перепрошую, ви Ганна С.? – запитала я, намагаючись зберігати спокій.
Жінка подивилася на мене, примружившись.
– А хто питає?
– Мене звати Тетяна… Я шукаю свою маму.
Її обличчя на мить напружилося, а потім вона тихо прошепотіла:
– Таню? Не може бути…
Я не знаю, що саме я очікувала від цієї зустрічі. Можливо, якусь казкову історію, але правда була іншою. Ганна була жінкою з важким життям. Вона розповіла, що мене відібрали соціальні служби, коли я була ще немовлям. Її звинувачували в недогляді, і вона не змогла повернути мене.
Вона запитала:
– Тобі добре живеться, доню?
Я відповіла:
– Так, мене виховали прекрасні люди.
Вона усміхнулася, але її очі залишилися сумними.
– Тоді я щаслива, – сказала вона. – А у тебе є брати й сестри?
Це запитання застало мене зненацька.
– Не знаю. Мене усиновили єдину.
– Але ти не одна, – відповіла вона.
Це стало для мене другим подивом. У мене були брати й сестри! Відчуття, що десь є люди, пов’язані зі мною, не давало мені спокою. Я почала пошуки через соціальні мережі. І одного дня, після багатьох безсонних ночей, я знайшла двох людей, які мали те саме прізвище, що й моя біологічна мати.
Я написала їм. Спочатку боялася, але один із них, Олег, відповів:
– Привіт. Мені здається, ми з тобою справді родичі.
Ми зустрілися через кілька тижнів. Виявилося, що у мене є брат і сестра – Олег і Наталя. Обоє виросли у різних прийомних сім’ях, але теж зберегли інтерес до нашого минулого.
Моя прийомна мама спочатку хвилювалася, що ці пошуки віддалять мене від них, але я запевнила її:
– Мамо, ви завжди були і будете моєю єдиною сім’єю.
Вона обійняла мене і навіть допомогла організувати зустріч із братами і сестрою. Ми провели разом чудовий день, розповідаючи про свої життя.
Сьогодні я маю дві сім’ї: тих, хто мене виховав, і тих, хто подарував мені життя. Це дає мені відчуття повноти.
А тепер хочу запитати вас, дорогі читачі: чи були у вашому житті такі пошуки коренів? Як ви вирішували питання, які здавалися незрозумілими? Поділіться своїми історіями – мені дуже цікаво почути вашу думку.