Ну, в принципі, я чекала, що це станеться. Ще задовго до того, як вона прийшла. Я ж відчувала, як поступово все змінюється по відношенню до мене – ставлення, слова, навіть погляди.
Женя останнім часом наче віддалився. Я бачила, як його це тривожить і пригнічує: моя робота, моя зарплата, моя самостійність. І хоч я не сказала б, що в нас було щось погано, але тріщина з’явилася. Та розповім про все спочатку.
Справа в тому, що мій чоловік Женя в декреті з нашою донечкою Соломійкою. І рідню чоловіка це не влаштовує. Особливо – маму Жені Ольгу Василівну.
Я працюю багато, це правда. Але й грошей приношу в сім’ю в три рази більше, ніж мій чоловік. Шістдесят тисяч гривень — це не просто зарплата, це можливість жити добре, планувати майбутнє, не лякатися раптових витрат.
А він Женя отримує свої двадцять тисяч і, схоже, відчуває, що цього мало. Але ж це не моя провина? Я ніколи йому не дорікала, не ставилася зневажливо, поважала його роботу, яку він любить.
Тому, коли у нас з’явилася донечка Соломійка, я побула з дитиною вдома лише три тижні і вийшла на роботу, а в декрет пішов Женя. Це було наше з чоловіком рішення. Але його рідні сприйняли це, м’яко кажучи, не дуже.
І ось на днях одного вечора, через майже рік після нашого рішення залишити все, як є, до мене прийшла вона. Свекруха Ольга Василівна.
Я саме прийшла з роботи. Втомлена, але задоволена: в офісі закрили великий проєкт, і нас усіх похвалили, пообіцявши навіть премію.
Я хотіла зайти до кухні, випити чаю, але на порозі квартири побачила маму Євгена. Свекруха стояла, з сумкою через плече й тим самим поглядом, яким завжди дивиться, коли щось задумала.
— Доброго вечора, мамо, — привіталася я. — Ви надовго?
Вона зайшла в коридор, не відповідаючи, і присіла на диван у вітальні. Склала руки на колінах і подивилася на мене так, ніби я — школярка, яку зараз будуть вичитувати за погані оцінки.
— Олено, нам треба поговорити, — почала вона.
Я сіла навпроти, хоча передчуття підказувало, щ розмова не буде душевною бесідою
— Слухаю вас, – все ж таки ввічливо сказала я.
— Це стосується твоєї роботи, — сказала Ольга Василівна прямо. — Я знаю, що ви з Євгеном вирішили, що ти працюєш, а він з Соломійкою в декреті і допомагає тобі вдома, бо твоя зарплата більше. Але це неправильно.
— Чому це неправильно? — спитала я спокійно, на скільки могла.
— Бо твій чоловік не відчуває себе чоловіком, — відповіла вона. — Він не господар у вашій родині. А у нас так не прийнято!
Я мовчала кілька секунд, переварюючи її слова.
— Що ви хочете сказати?
— Я хочу сказати, що це ти маєш піти в декрет. Або знайти роботу, де отримуватимеш менше, щоб він міг відчути, що забезпечує сім’ю. Це його роль, а не твоя.
Я не змогла стриматися й засміялася, хоча обличчя свекрухи залишалося серйозним.
— Ви жартуєте, Ольго Василівно? У наш час? Ви знаєте, що на мої гроші ми живемо значно краще?
— Це неважливо, — відрізала вона. — Гроші — це не головне. Головне, щоб мій син відчував себе господарем і головою родини. А ти його таким чином ставиш на другу роль і на задній план.
Мене наче підкинуло. Ставлю на другу роль і на задній план Женю? Я?
— Я нічого не зробила, щоб Женя почувався якось неповноцінно в родині. Я просто працюю, мамо. А Женя ж міг знайти іншу роботу, якщо його не влаштовує його зарплата.
— Не перекладай провину на нього, — сказала Ольга Василівна. — Якщо ти мене не послухаєш і не погодишся я зроблю все, щоб ви розійшлися.
Ці слова прозвучали тихо, але жорстко. Я відчула, що теж доходжу якоїсь межі терпіння.
— Що ви маєте на увазі? — запитала я, намагаючись не підвищувати голос.
— Тільки те, що сказала, — відповіла Ольга Василівна. — Я не дозволю, щоб мій син залишався безхарактерним у власній сім’ї, на цьому – крапка.
Я повільно встала.
— Вибачте, але це не ваша справа. Женя — дорослий чоловік, він сам має вирішувати, що його влаштовує, а що ні. І якщо вас щось не влаштовує, це ваші проблеми.
Вона теж підвелася. Її очі сипали іскри, але мені було байдуже.
— Я попередила, — сказала вона й пішла до дверей.
Коли чоловік прийшов додому з супермаркету, я розповіла йому про нашу розмову. Він слухав, похмуро знизуючи плечима.
— І що ти збираєшся робити? — запитав він, коли я замовкла.
— Нічого. Це наше життя, Женю, і я не дозволю твоїй матері ним керувати.
Він мовчав, але я побачила, як у ньому відбувається внутрішня боротьба.
— Може, мама і права в чомусь, — сказав він нарешті.
— Ти серйозно? — я ледь не закричала. — Я працюю, приношу гроші, забезпечую нашу родину, а ти вважаєш, що я маю послухатися твою маму, щоб ти почувався краще?
— Мені важко, Олено. Я чоловік, а виглядаю як домогосподарка. Хоча я справді отримую задоволення від часу, який проводжу з нашою донечкою.
— Це наше спільне рішення, ти забув? — відповіла я твердо. — Якщо тобі не подобається, зміни ситуацію. Знайди роботу, де платять більше, ніж мені на моїй. Але я не здамся тільки тому, що твоя мати цього хоче.
Ми довго мовчали, але я знаю, що ця розмова залишила слід. І цей слід уже почав роз’їдати наш шлюб, наче іржа. Що ж мені робити? Якщо маєте якісь поради – буду щиро вдячна.
Фото – авторське.