— Але ж я три роки висилала вам гроші! — голос мій почав тремтіти. — Двадцять тисяч щомісяця. Це майже сімсот тисяч гривень!
Сама я з Ужгороду. Та багато років живу і працюю в Італії. Коли мій син і невістка одружилися, а невістка у нас сирота, я їх жаліла і щомісяця висилала їм по 20 тисяч гривень. Протягом трьох років. Сину я залишила квартиру своєї мами.
Вони мали в ній зробити ремонт, встати на ноги. Та коли я приїхала додому, вирвалася нарешті в перше за сім років, я побачила, що квартира в дуже жалюгідному стані.
Все обшарпане, шпалер вже майже немає на стінах, бойлер не працює, воду гріють на газу у каструлі. І я навіть уявити не могла, на що вони спускають мої гроші. Але коли дізналася, відтоді я місця собі не знаходжу. А через тиждень мені вже їхати.
Я довго мріяла про цю поїздку, бо раніше приїздила щороку, а це не могла вирватися додому 7 років. Сім років без батьківщини, без дому, без рідних обличь.
Сім років на чужині, серед чужих людей, намагаючись заробити не лише собі на життя, а й допомогти своїй молодій родині — синові та невістці.
Я працювала, як могла: доглядала за літніми людьми, прибирала, інколи працювала й ночами. Щомісяця висилала їм гроші — 20 тисяч гривень.
Невістка у нас сирота, тож я її жаліла й намагалася дати їй усе, чого вона була позбавлена в житті. А син – він у мене взагалі єдиний. Для кого ще працювати, якщо не для нього?
Я віддала їм квартиру, що залишилася від моєї мами, щоб вони могли почати життя разом, зробити ремонт, стати на ноги.
І ось коли я нарешті приїхала додому, душа тріпотіла від хвилювання. Я уявляла, як вони зустрінуть мене, як я побачу затишну квартиру, в яку вкладала і душу, і гроші. Але все виявилося зовсім не так.
Я стояла на порозі бабусиної квартири, і мене наче морозом обдало. Від дверей стійкий неприємний запах сирості й затхлості потрапив у ніс.
Стіни, що колись були покриті шпалерами, тепер обшарпані, подекуди з них звисали клапті брудного паперу. Підлога місцями здерта, у ванній потріскана плитка, а вода — холодна.
Невістка пояснила, що бойлер не працює вже давно, тож вони гріють воду в каструлях.
Я зайшла в кухню. Плита брудна, стіл хитається, а в холодильнику — майже порожньо. У спальні стоїть старий диван, на якому ледве тримається покривало. Вікна давно не мили, через них ледь пробивається світло.
Я дивилася на все це й не могла повірити своїм очам. Де ж усі ті гроші, які я їм висилала? На які «ноги» вони мали стати, якщо тут навіть ремонт не починався?
— Сину, — звернулася я тихо до Олега, намагаючись зберігати спокій. — Що це? Чому квартира в такому стані?
— Мам, ну, ми не встигли. Знаєш, зараз усе дорого. — він уникнув мого погляду.
— Але ж я три роки висилала вам гроші! — голос мій почав тремтіти. — Двадцять тисяч щомісяця. Це майже сімсот тисяч гривень!
Невістка, сидячи на старому стільці, втупилася в підлогу. Син засовався.
— На життя пішло, мам, — пробурмотів він.
— На яке життя? Ви ж не платите за квартиру, не купували меблів чи техніки. На що?
Тоді я почула те, чого не могла навіть уявити. Усі ці гроші йшли на розваги. Вони постійно ходили в кафе, купували дорогі гаджети, інколи їздили на вихідні за місто, в Карпати і на море.
“Ми молоді, хотіли жити, як усі”, — пояснив син.
Я не могла говорити, сльози навернулися на очі. Я жила сім років у чужих людей, харчувалася макаронами, спала в кімнатці три на три, а вони! Вони просто марнували те, що я заробляла важкою працею.
— Я жила заради вас, думала, що даю вам шанс. А ви що зробили? — сказала я. Голос зірвався на крик, але вони мовчали.
Зараз я вдома в Ужгороді, знімаю кімнату в готелі, але не відчуваю радості. Через тиждень повертаюся в Італію. Мені не дає спокою одне питання: чи варто продовжувати все це?
Чи варто й надалі працювати для них, якщо вони не цінують? Що я зробила не так?
Фото – авторське.