З колишньою свекрухою я не часто спілкуюся, але якось вона дізналася, що Андрійко хворів.
Син, правда, вже одужав і навіть в школу пішов, але раз свекруха захотіла дізнатися, як наше здоров’ячко, то я це вітаю.
Коли саме Віталіна Сергіївна телефонувала, Андрійко повторював слова коляди.
– О, який Андрійко молодець. Певне, знову, як торік, колядувати піде! Але я вас вже попереджаю, до мене нехай не йде. Я грошей стільки не маю. Ти ж знаєш, що Василь вдруге одружився і в них з Мирославою близнятка народилися? Та й дочка з Києва приїде, її дітям треба щось за коляду дати. Ну а Андрійко вже великий, то вже соромно від баби гроші брати.
Я не знала як закінчити цю розмову, тому просто вимкнула телефон.
Великий, аж сім років…
Я просто вимкнула телефон, але слова Віталіни Сергіївни ще довго звучали в голові. Андрійко, побачивши мій вираз обличчя, підійшов до мене і запитав:
– Мамо, ти що, знову з бабусею говорила? Вона на мене сердиться?
Я присіла поруч із сином і обійняла його.
– Ні, Андрійку, бабуся не сердиться. Просто в неї зараз багато справ, і вона трохи втомлена.
Син на хвильку замовк, а потім із серйозним виразом додав:
– А колядувати я до неї не піду, якщо вона не хоче. Я піду до сусідки Марії Іванівни. Вона завжди радіє, коли я співаю.
Я лише кивнула, відчуваючи, як мене заполоняє злість. Чому вона так завжди? Ніби Андрійко в неї кожен день щось просить. Він же лише дитина! І до того ж, наша свекруха ніколи не допомагала нам фінансово, навіть коли ми з Василем ще були одружені.
Того вечора я вирішила не псувати собі настрій і переключилася на щось приємне. Ми з Андрійком почали прикрашати ялинку.
– Мамо, а ти коли-небудь була маленькою? – раптом запитав син.
– Була, звісно.
– І ти теж колядувала?
– Так, Андрійку. І бабуся Віталіна тоді була молода і радісна. Вона нам навіть яблука давала за коляду.
– Яблука? А чому не гроші?
Я усміхнулася.
– Бо раніше так було прийнято. Яблуко чи цукерку – і всі були задоволені.
Андрійко задумався і раптом сказав:
– Знаєш, мамо, я теж, мабуть, ніколи не візьму грошей у бабусі. Мені не треба. Я просто хочу, щоб вона мене любила.
Його слова довели мене до сліз. Я швидко відвернулася, щоб син не побачив моїх емоцій, і лише сказала:
– Вона тебе любить, Андрійку. Просто кожен любить по-своєму.
Наступного дня, повертаючись із роботи, я зустріла нашу сусідку Марію Іванівну. Вона завжди була привітною та доброзичливою.
– Олено, привіт! Як твої справи? А Андрійко вже коляду вивчив?
– Та вивчив. Вже слова повторює щодня.
– Молодець який! У вас такий гарний хлопчик. Якби ж усі бабусі цінували своїх онуків так, як належить, – сказала сусідка, і я зрозуміла, що вона знає більше, ніж каже.
Ми поговорили ще кілька хвилин, а потім я пішла додому. Ці слова не давали мені спокою. Чому Віталіна Сергіївна така? Що змушує її бути настільки скупою навіть до рідного онука?
Через кілька днів до нас завітав Василь. Він хотів привітати Андрійка з прийдешнім святом і приніс коробку цукерок.
– Як ти, синку? Готуєшся до свят?
– Так, татусю! Я буду колядувати. Але до бабусі не піду, вона сказала, що мені вже має бути соромно.
Василь здивовано глянув на мене.
– Що це означає? Вона тобі таке сказала?
– Так. Сказала, що їй грошей на всіх не вистачить.
– Ну мамка, – пробурмотів Василь, зітхнувши. – Пробач, Олено. Я сам із нею поговорю.
Я хотіла сказати, що це нічого не змінить, але стрималася. Василь все одно нічого не доб’ється, бо Віталіна Сергіївна завжди знаходить виправдання своїй поведінці.
Наступного дня Василь подзвонив мені й сказав:
– Я був у мами. Говорив із нею про Андрійка. Вона просто не розуміє, як сильно його цим турбує.
– І що вона сказала?
– Вибачилася, але додала, що зараз у неї складні часи. Василь мовчав, а потім додав:
– Знаєш, я розумію, що це мене стосується, але мені здається, що мама просто не вміє любити інакше.
Мені хотілося вигукувати. Але навіщо? Це нічого не змінить.
Увечері я сиділа на кухні й думала про те, як усе в нашому житті склалося. Андрійко – чудова дитина, він заслуговує на любов і увагу з боку всіх рідних. Але чи можу я вимагати цього від свекрухи? Чи маю я право?
Перед сном я запитала Андрійка:
– А ти до кого першим підеш колядувати?
– До Марії Іванівни. Вона завжди каже, що я молодець, і пригощає мене цукерками.
Я всміхнулася.
– Добре, синку. А тепер спати.
А як ви вважаєте, чи варто очікувати від близьких того, що вони не здатні дати? І чи варто прощати їм їхню скупість, якщо вона ранить не тільки нас, а й наших дітей? Напишіть, що думаєте.