Святвечір того року почався з того, що я нервово переступала поріг будинку свекрухи. Назар заспокійливо стискав мою долоню, але я знала – цього вечора мені доведеться тримати оборону.
– Інно, ти ж пам’ятаєш, що моя мама дуже любить порядок? – обережно запитав Назар, коли ми сіли до машини. – Спробуй не реагувати на її коментарі, добре?
Я лише кивнула, бо знала: його мати завжди знаходить спосіб зачепити мене за живе. І кожного разу Назар просив мене не звертати уваги. Але цього разу я вирішила – терпіти більше не буду.
Василина Петрівна зустріла нас на порозі з тією ж самою гордовитою посмішкою, яка одразу викликала у мене бажання розвернутися й піти.
– Назаре, любий! – вигукнула вона, наче не помічаючи мене. – І ти, Інно, рада бачити вас.
– Доброго вечора, Василино Петрівно, – чемно відповіла я, намагаючись приховати роздратування. Назар поставив наші сумки біля шафи й пішов допомогти матері на кухню.
Я вирішила не залишатися осторонь і пішла слідом. Василина Петрівна, розставляючи тарілки, недбало кинула:
– Інно, ти, напевно, не встигла щось приготувати? З твоїм графіком це, мабуть, складно.
– Насправді, я приготувала торт, – відповіла я, ставлячи коробку на стіл. – Хотіла, щоб щось солодке теж було на святковому столі.
– О, це мило, – сказала вона, злегка знизавши плечима. – Хоча, знаєш, я завжди вважала, що домашній торт має більше душі, ніж куплений.
– Василино Петрівно, цей я приготувала сама, – холодно відповіла я. Назар почув нашу розмову й поспішив змінити тему:
– Мамо, розкажи Інні про свій новий рецепт борщу. Впевнений, їй буде цікаво.
Василина Петрівна знехотя відвернулася від мене й почала пояснювати, як вона додала кілька особливих інгредієнтів до традиційної страви. Я скористалася цим моментом, щоб взяти келих води й зібратися з думками.
Коли всі сіли за стіл, атмосфера стала ще напруженішою. Василина Петрівна сиділа на чолі столу, як королева, готова судити кожного присутнього.
– Інно, передай, будь ласка, борщ, – сказала вона, і я поспішила виконати її прохання.
Коли я наповнила її тарілку, вона подивилася на мене з тією ж удавано доброю посмішкою:
– Знаєш, борщ – це справжнє мистецтво. Я впевнена, що ти ще навчишся.
Я вдихнула глибоко й змусила себе посміхнутися. Назар мовчав, опустивши очі в тарілку. Його брат, Роман, з легким сарказмом зауважив:
– Мамо, може, залишиш Інну в спокої? Не кожна господиня має бути кулінарним генієм.
Василина Петрівна обдарувала його поглядом, який міг заморозити воду.
– Романе, не будь таким різким. Я лише хотіла допомогти.
Але її допомога була далека від щирості. Під час розмови вона не втрачала можливості згадати, як важко бути ідеальною господинею, і як важливо приділяти увагу дітям. Я знала, що це адресовано мені.
Коли настав час десерту, Василина Петрівна поставила на стіл свій знаменитий чізкейк і гордо оголосила:
– Це мій фірмовий рецепт. Інно, спробуй, може, і ти колись навчишся.
Я відчула, як напруга всередині мене досягає межі. Але замість того, щоб влаштувати феєрверк, я посміхнулася й спокійно відповіла:
– Василино Петрівно, дякую за урок. Можливо, наступного разу я теж принесу щось особливе.
Роман ледь стримував сміх, а Назар виглядав розгубленим. Але я знала – цей вечір запам’ятається надовго.
Сидячи біля ялинки після вечері, я думала про те, як багато сил забирає спілкування з такою людиною, як Василина Петрівна. Але також розуміла, що маю залишатися собою, навіть якщо це комусь не подобається.
А як ви справляєтеся з подібними ситуаціями? Діліться своїми думками в коментарях!