– А мені ти також такі дорогі подарунки підготував? – тихо запитала я, дивлячись чоловіку прямо в очі. Це було перше, що спало мені на думку, коли я зайшла в квартиру після прогулянки, щоб зібрати свої думки. Сергій стояв переді мною, нервово тер руки, ніби намагався стерти свою провину.
Його очі розширилися від несподіванки, а потім він зблід. Він відкрив рот, щоб щось сказати, але я зупинила його жестом.
– Не треба. Давай поговоримо, – вимовила я так спокійно, як могла, хоча всередині мене все кипіло.
Повернемося на кілька днів назад. Я – Наталка, звичайна українська жінка, працюю вихователькою у дитячому садку. Зі своїм чоловіком Сергієм ми разом вже понад десять років. У нас двоє дітей – Марійка і Данилко. Наше життя було звичайним, хоч і не завжди легким. Ми будували свій побут з нуля, підтримували один одного в радощах і труднощах, але, як виявилося, щось пішло не так.
Того вечора, повернувшись з роботи, я випадково підслухала розмову Сергія по телефону. Він був у іншій кімнаті й не думав, що це чутно.
– Лєро, я скучив за тобою. Але зараз не можу вийти. Наталка вдома. Так, я постараюся завтра, – його голос звучав ніжно, навіть захоплено.
Моє серце шалено билося. Лєра? Хто така Лєра? У голові пронеслися сотні запитань, але я не могла змусити себе увійти й зустрітися з ним. Замість цього я просто вийшла з квартири і пішла в парк. Холодне повітря трохи привело мене до тями, але образа залишилася.
І ось я знову вдома. Сергій явно зрозумів, що я щось знаю. Його погляд був винуватим, він ледве міг зустрітися зі мною очима.
– Наталочко, це було дурницею. Я навіть не знаю, як це сталося, – почав він.
– Справді? А я ось знаю. У тебе є Лєра, і ти за нею скучаєш. Що ще мені знати? Скільки це триває? – мої слова були холодними, як лід.
– Місяць. Але я чесно кажу, це нічого не значить. Просто… просто розмови. Нічого більше, – виправдовувався Сергій.
– Розмови? А подарунки? А час, який ти проводиш не з сім’єю? – я більше не могла стримувати обурення. – Сергію, ти думаєш, що цього недостатньо, щоб зруйнувати нашу сім’ю?
Він замовк. Мовчання стало нестерпним. Потім він зітхнув і опустив голову.
– Я був дурнем, Наталко. Я дозволив собі зайти надто далеко. Але я хочу це виправити. Дай мені шанс.
– Чому я повинна? – запитала я прямо. – Ти навіть не намагався виправдатися, просто визнав свою провину. А як мені з цим жити далі?
Сергій опустився на коліна переді мною. Його голос був тихим, майже пошепки.
– Наталко, я знаю, що завдав тобі болю. Але я зрозумів, що ти – найдорожче, що у мене є. Я більше не хочу бачити тебе такою. Я зроблю все, щоб ти могла пробачити мене. Просто скажи, що мені зробити.
Мої очі наповнилися сльозами. Я не хотіла плакати перед ним, але вже не могла стриматися. Все, що я могла сказати, це:
– Залиш мене на самоті. Мені треба подумати.
Наступні дні стали справжнім випробуванням. Сергій старався як ніколи раніше: допомагав з дітьми, приносив мені каву в ліжко, намагався спілкуватися. Але я не могла забути. Його зрада залишила глибокий слід. Я не знала, чи зможу знову довіряти йому.
Одного вечора ми сіли говорити по-справжньому. Я запитала його, що саме він шукав у Лєри.
– Не знаю. Мабуть, уваги. Відчуття, що мене хтось цінує. Вибач, якщо це звучить безглуздо. Але я дійсно не хотів тебе зраджувати. Це сталося… саме собою, – він виглядав розгубленим.
– А що ти думаєш, мені легко? Я ж теж втомлююся. Але я не бігаю шукати уваги на стороні, – відповіла я.
Ця розмова була важкою, але потрібною. Ми почали потроху налагоджувати наші стосунки. Сергій наполягав на тому, щоб ходити до сімейного психолога. Спершу я сумнівалася, але вирішила дати цьому шанс. Ми працювали над нашими проблемами, намагалися бути відвертими одне з одним.
Минуло кілька місяців, і я нарешті відчула, що починаю прощати. Звісно, цей процес був довгим і нелегким. Але я вирішила боротися за нашу сім’ю, за наше майбутнє.
Тепер я звертаюся до вас, дорогі читачі. Чи варто давати другий шанс після зради? Чи можна побудувати довіру заново? Напишіть свої думки – мені важливо знати вашу думку.