– Ні, на столі в святвечір ніякої куті з рису не буде, – твердо заявила мені невістка.
Але мені дивно. Ну чому вона не хоче, щоб я внесла в свята і свої традиції? Я ж нічого не казала на перші свята, коли Орися поставила мене перед фактом, що всі 12 страв вона буде готувати сама, бо так звикла. Я ж хотіла цю місію взяти на себе на другий святвечір. Але тепер не знаю, чи мені невістка це дозволить.
Вже рік часу я живу у сина з невісткою в Києві. Я сама з Донеччини, тому, самі розумієте, довелося все кинути і переїхати.
Але я не жаліюсь, бо я маю де жити – в сина в Києві своя квартира. Моя невістка з Львівщини. Я знаю, що там традиції на свята свої і дуже гарні. На стіл 24 грудня вона наклала дуже гарні і смачні страви, хоч і пісні. Вже на Різдво ми їли м’ясо і все інше.
В нас теж, коли ще мама жила, то готували вечерю, а потім носили її по хатах, співаючи колядки. Але, знаєте, ми простіше до цього відносились і не заморочувались. Ось, наприклад, кутя в нас була: відварений рис, який ми заливали компотом. І нічого, смачно було.
Ось я і хотіла хоч кутю за своїм рецептом зварити, але невістка сказала, що до такого не звикла і все одно свою, з пшениці, варитиме. Мені трохи образливо, бо я їй йду на поступки, а вона мені ні.
– Орисю, я ж розумію, що у вас свої традиції, але ж, може, хоч раз зробимо щось і по-моєму?
– А що ви маєте на увазі? – з підозрою подивилася вона на мене.
– Ну, наприклад, кутю з рису. Це ж така дрібниця. У нас на Донеччині завжди так робили.
Вона уважно подивилася на мене і, зітхнувши, відповіла:
– Ви ж знаєте, що я до такого не звикла. Для мене кутя має бути з пшениці, з медом, маком і горіхами. Це не просто їжа, це традиція.
Традиція. Ці слова Орися повторює завжди, коли ми говоримо про свята. А мої традиції хіба неважливі? Чи через те, що я тепер живу в них у квартирі, маю забути про все своє?
На перший Святвечір я нічого не сказала. Її столи були гарними, а страви справді смачними. Але цього разу мені хотілося, щоб і моя душа відчула свято. Хіба це не природно?
Щодня, коли я готую обід чи вечерю, Орися постійно щось підказує. То вона не любить, коли я кладу забагато спецій, то картопля, на її думку, пересолена. Я мовчу. Думаю, нехай, у молоді зараз свої смаки. Але ж свята – це інше. У свята кожен має відчути себе частинкою чогось більшого, особливого. І коли я запропонувала зварити рисову кутю, то сподівалася на розуміння.
– Чому ви не можете просто спробувати мою кутю? – не втрималася я.
– Бо це буде не те, – вперто відповіла вона.
Не те… Я досі не можу зрозуміти, що такого не того в рисі з компотом. Це ж просто інша версія. І до чого тут традиції?
Колись, коли я була молода, я теж мала свекруху. Вона була з Полтавщини. У них там борщ обов’язково має бути зі свининою. А в нас на Донеччині борщ робили і з куркою, і без м’яса, як доведеться. Свекруха перший рік також не розуміла, як можна так готувати. Але коли спробувала, то згодом сама варила “наш борщ” і навіть гостей пригощала.
Мені здається, що в сім’ї має бути місце для компромісу. Але тут я постійно чую лише її “так має бути” і “це неправильно”. Хочеться запитати: а хто вирішує, що правильно, а що ні?
На свята до нас мають прийти друзі Орисі й мого сина. Всі вони молоді, з гарними манерами, виховані. Але мені здається, що їм теж цікаво було б дізнатися щось нове, скуштувати іншу кутю. Невже Орися боїться, що її подруги подумають щось не те?
Я вже уявляла, як красиво подам свою рисову кутю в гарній мисці, прикрашу ягодами. Розкажу, як у нас на Донеччині це готують, які пісні співають. Але, мабуть, цього не буде.
Тепер я сиджу у своїй кімнаті й думаю: чи справді це така проблема? Може, це я перебільшую? А може, Орися надто вперта? Я й досі не розумію, чому вона не хоче спробувати щось нове. Адже я стараюся, як можу, щоб не втручатися в їхнє життя.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто відстоювати свої традиції, чи краще змиритися?