31 грудня син з невісткою з торгового центру приволокли до квартири чотири величезні пакети продуктів. І відразу вам скажу, що бурячків чи якоїсь капусти там не було, а одні ляґуміни. І риба червона вищого ґатунку, і ковбаса, і дорогі сири. Але що з того, як ще десятої не було, як син з чемоданом постав на моєму порозі.
– Що, знов тебе прогнала? Та це не життя, Іване. Або ж вона заспокоїться, або ж подавай на розлучення.
Ви знаєте, якщо і буде “другий варіант”, то я буду тільки рада.
– Мамо, ти права, але я ж її люблю, – сказав Іван, опустивши голову і переступаючи з ноги на ногу. Чемодан стояв біля дверей, наче символ ще одного зламаного вечора.
– Любиш? Любиш?! – я ледве втрималася, щоб не підвищити голос. – То чому вона тебе виганяє? Іване, ти чоловік чи ганчірка?
Він мовчав. Руки сунув у кишені, ніби шукав там відповіді.
Це вже третій раз за цей місяць. Третій! І кожного разу він повертається з порожнім гаманцем і важким серцем.
– Перед святами, мамо, таке напруження, треба їй допомогти, – виправдовував він її.
А тепер мені вже не треба було питати, чим закінчилася “допомога”. Чотири пакети з дорогими продуктами стояли у їхній кухні, а син – на моєму порозі.
– Іване, може, вона тебе хоча б поважає? Ну, хоч трохи?
– Поважає, мамо. Просто вона дуже емоційна. Їй важко, коли щось іде не так, – він говорив і дивився на підлогу.
– Емоційна? І це дає їй право виставляти тебе за двері? Іване, ти працюєш, гроші заробляєш. Її подарунки на свята купуєш. А вона тобі що?
Він мовчав. Я сіла поруч, поклала руку йому на плече.
– Сину, я не хочу тебе вчити, як жити. Але це не шлюб. Вона тебе використовує. Гаманець – пустий, вона задоволена. А ти? Тобі добре так?
– Я не знаю, мамо. Я не хочу сваритися.
– А вона не хоче сваритися? Замість того, щоб поговорити, просто виганяє тебе з дому? З дому, який ви разом наживали! – я відчула, як всередині закипає злість.
Іван зітхнув.
– Мамо, я хочу спробувати ще раз. Дай мені трохи часу.
Наступного ранку я прокинулася від звуку дверей. Це була Марина, невістка. Стояла з ранковим макіяжем і навіть злегка усміхалася.
– Доброго ранку, Інно Степанівно. Іван вдома?
– Вдома, Маринко, вдома. Заходь, поговоримо.
Вона зайшла і сіла на кухні, де я саме заварювала чай. Звичайно, що перше, що я зробила, – це поставила чашку перед нею.
– Маринко, що ж це у вас таке? Перед Новим роком – і знову буря. І знову мій син біля мене.
Вона зітхнула і нервово поправила волосся.
– Інно Степанівно, я просто не витримую. Іван іноді такий… байдужий. Я хочу, щоб у нас усе було ідеально, а він цього не розуміє. Ми жінки хочемо трішки більше уваги. А він… ну…
– Ну, що він? Купує вам рибу червону? Ковбасу? Або сир дорогий? Ви ж, здається, разом вибирали?
– Та я не про те… – вона замовкла. – Знаєте, я теж втомлююся. Може, і даремно я його вигнала.
– От бачиш. Маринко, а якби ти так поговорила з ним, як зараз зі мною, що було б?
Вона подивилася на мене, і я відчула, що ця розмова нарешті має сенс.
– Інно Степанівно, я, мабуть, і правда не права. Але буває важко стримуватися.
– У всіх буває. Але треба вчитися, Маринко. Іван – добрий чоловік. А тобі не здається, що ти його губиш?
Вона опустила очі. А я додала:
– Не виганяйте його більше. Поговоріть спокійно. І подумайте, чого ви насправді хочете. Бо якщо будете тільки сваритися, то, знаєте, один раз Іван піде – і більше не повернеться.
Марина задумалася. Я відчула, що в її очах з’явився якийсь інший блиск. Може, це була надія? А може, просто бажання змінити щось у собі?
– Добре, Інно Степанівно, я спробую. Чесно.
Я кивнула і усміхнулася.
Увечері вони обоє поїхали додому. Я залишилася одна в тихій квартирі. Але серце моє не було спокійним. Чи зміниться щось у їхньому житті? Чи вистачить їй сили волі стримувати емоції? Чи вистачить йому терпіння пояснювати?
Я не знаю. Але надія є. Бо поки є любов – є і шанс.
А ви що думаєте, дорогі читачі? Чи варто терпіти подібні ситуації в шлюбі? Чи потрібно змінюватися обом? Чекаю на ваші думки.