Та щоб я іще раз туди поїхала на свята? Ні-ні-ні, це точно не для мене. Мені дуже-дуже не сподобалося, як ми відсвяткували Новий рік у сина і невістки.
Син у мене пізня дитина — я вже й не думала, що Господь подарує мені ще одне щастя на старість. Ростила його, наче кришталеву вазу. І ось виріс, вирушив до міста, там і залишився.
Дім у нього гарний, але якийсь не затишний для мене. Буквально кілька разів я там була, бо не люблю великого міста. А це, як не стало чоловіка рік тому, мені самотньо, і на свята зовсім тоскно.
Син подзвонив і запросив:
– Мамо, приїздіть, невістка й онучка так хочуть, щоб ви з нами зустріли Новий рік». Ну, я й погодилася, приїхала. Вони мене зустріли тепло, хоч і трохи поспішаючи, бо обидва працюють.
Поки вони на роботі, я взялася за своє: прибрала в домі, все розклала «по-людськи» (бо в невістки — хаос у кухонних шафках, усе без ладу стоїть), потім — до приготування.
Зварила борщ, наготувала вінегрету, олів’є, нафарширувала курку, спекла пиріг. Думаю, зустрінемо рік як годиться, з домашніми стравами.
І ось приходить син із невісткою. Замість того щоб хвалити, вони здивовано кажуть:
– Мамо, навіщо так багато?»
А я їм:
– Як це — навіщо? Святковий стіл має бути багатий, щоб рік був вдалим!
Вони посміялися, та й залишили все моє в холодильнику. На стіл поставили якусь сушену рибу, сир із пліснявою, червоні креветки й, увага, салат, у якому були гранатові зерна! Ще й червоне налили, таке кисле, що я й ковтка не змогла зробити.
Думаю, ну хай вже, головне, щоб дітям добре було. А потім дивлюся, онучка свою тарілку з креветками фотографує! Запитую: «Навіщо?» А вона: «У сторіз викладу».
Я тільки знизала плечима. От скажіть, де та сторіз, і чому вона їсть їжу не для душі, а для того, щоб її фотографувати?
У новорічну ніч я помітила, що ніхто не квапиться піднімати келихи за 12-ту годину. Замість цього вони всі сиділи перед телевізором, який транслював якийсь фільм англійською мовою.
Слова фільму я майже не розуміла, але помітила, що там замість звичного для нас «з Новим роком!» хтось весь час казав «хеппі ню єр». Думаю: ну, модні ви у мене, нічого не скажеш.
А зранку, як годиться, я розбудила невістку:
– Давай до церкви підемо, Новий рік з благословення Божого розпочнемо!
А Мар’яна мені крізь сон:
– Мамо, ми вже не ходимо до церкви, Бог у душі.
Ну як це? Який може Бог бути в душі, якщо ти навіть встати не хочеш, щоб до храму піти?
І так у всьому. Онучка жалілася, що в школі «надто багато домашки», але я бачила, як вона годинами щось робила в телефоні.
Син каже, що в місті життя швидке, а я думаю, що вони просто забули, як це — жити спокійно й душевно.
Коли я поверталася додому, в моїй валізі було більше їжі, ніж речей. Усе, що я наготувала, вони мені акуратно склали, кажуть: «Візьміть додому, мамо, щоб не пропало».
І я їхала додому з думкою, що мені не місце в родині сина. Вони інші стали, далекі, ніби з іншого світу. Моя робота там — на кухні, і то навіть страви мої їм не потрібні. Дуже сумно і прикро від цього.
Ні, наступного разу я краще сама свята зустріну. У себе вдома, де все по-старому, по-душевному, по-справжньому.
Фото – авторське.