Ми звичайна родина з Чернівців. У нас з чоловіком, коли ми одружилися, була своя маленька двокімнатна квартирка, та на тому і все.
Ні машини, ні ремонту нормального в тій квартирі, та ще й в обох низькооплачувані роботи.
Один за одним, з різницею в два роки, у нас народилися троє діток: дочка, син і знову донечка.
З кожним роком ставало важче і в Україні, і в нашій родині, грошей дуже не вистачало. Раптово мене ще й скоротили на роботі.
Тут мені подруга, яка давно працювала в Італії, і запропонувала приїхати до неї, влаштуватися на роботу і нормально заробляти.
Дітям нашим тоді було Богданці 16, Роману 14 і Софійці 12 років. Ми порадилися на сімейних зборах і вирішили, що мені треба їхати.
У чоловіка робота більш менш стабільна, а, крім того, в нього майже лежача мама в квартирі в іншому районі міста, він щодня до неї їздить.
Моя ж мама, яка ще працювала, пообіцяла трохи допомоги з вихованням наших ще не дорослих дітей.
І я поїхала на багато років доглядати стареньких італійців. Все це затягнулося майже на 25 років.
Правда, від сім’ї я не відривалася: дзвонили одне одному, потім відео зв’язок зʼявився, та й приїздила я щороку на місяць у відпустку.
Ну й звичайно допомагала своїй родині грошима, оплачувала згодом, коли чоловік на пенсію вийшов, доглядальницю свекрусі, допомагала фінансово дітям в навчанні, а зараз вони всі завдяки мені з квартирами.
Але от про що, власне, я хотіла розповісти.
Якось я приїхала на місяць в чергову відпустку з Італії в свої Чернівці і дізналася про “сюрприз” – я скоро стану бабусею! Моя 16-річна найменша дочка Софійка – при надії, вже кругленька. Збираються одружуватися з 18-річним Сашком і жити разом в орендовані квартирі, Сашко вже працює.
Софійка зі сльозами просила мого благословення і, звичайно, я його дала. Мій чоловік зробив це трошки раніше, а мені не хотіли телефоном це говорити – дуже вже це делікатна наша родинна подія.
Через кілька днів після мого приїзду ми, по традиції, зібрали за столом у вже відремонтованій, з сучасним дизайном, квартирі найближчу рідню, кумів, друзів. Ну й за столом почалося:
– Це тому, Валько, таке у вас сталося, бо ти дітей покинула, Софійка ще мала була, в мамі потребувала, всього 12 років! От тепер і маєш – принесла в пелені твоя дитина!
Ми з чоловіком мовчали, а що могли сказати? От тільки про себе я думала: “Ну яке вам діло? Який вам з того клопіт? Це наші родинні турботи й нам їх вирішувати”, але вголос ні з ким не сперечалася, людям нічого не доведеш, ну а, можливо, вони в чомусь були й праві.
Але моя історія – щаслива. Весілля Софійці й Олександру ми справили, коли їхній синочок вже народився. Я приїжджала знову, подарувала молодятам гроші на недорогу машину.
Згодом, як я вже казала, я допомогла усім дітям з квартирами і ми з чоловіком взяли ще одну, однокімнатну в новобудові, яку зараз віддаємо під оренду і маємо пасивний дохід до пенсій.
Кілька років тому, у 60 з хвостиком років, я повернулася в Чернівці назовсім. У всіх моїх дітей вже родини і по двоє власних дітей, тож у нас з з чоловіком шестеро онучат, яких ми обожнюємо.
У нас велика дружна родина, яка у свята завжди збирається за одним столом. З невісткою і обома зятями у мене і в чоловіка добрі хороші стосунки, вони всі нам як діти.
У всіх дітей гарні родини, зокрема і в Софійки й Олександра, вони разом багато років, живуть в коханні й повазі, мають власний бізнес і ніколи не шкодували, що так рано поєдналися. Виховують двох дітей, старший вже буде вступати у виш.
Ось така наша історія, буває й так – без сімейних чвар, зрад, заздрості. Всі діти вдячні мені за ту фінансову допомогу, яку я їм надавала свого часу, але тепер не просять ніхто ніколи ні копійки, та ще й нам завжди стараються допомогти, завжди приїздять попрацювати й відпочити на нашу велику дачу.
І я безмежно вдячна долі й Богу за таку родину, і анітрохи не жалкую про проведені на чужині роки – так треба було тоді всій нашій сім’ї. Всім дякую за увагу і бажаю добра й миру!
Автор – Валентина М.