Ми з чоловіком Станіславом завжди сподівалися лише на себе. Напевно, це й стало ключем до нашого фінансового благополуччя. Майже відразу після весілля ми вирішили зайнятися невеликим бізнесом і почали втілювати задумане в життя.
Справа в тому, що чоловік з юних років працював автомеханіком, любив возитися з машинами і сам міг виконувати багато робіт. Спочатку він ремонтував автомобілі просто у своєму гаражі. Потім ми стали розширюватися: орендували приміщення, взяли в лізинг обладнання.
А минуло ще трохи часу – і ми відкрили поряд з автомайстернею ще й мийку.
Я працювала у нашому невеликому бізнесі і бухгалтером, і адміністратором. Працювала, навіть чекаючи дитинку, і невдовзі після народження малюка. Наш синочок майже ріс у цій же майстерні, і ми з чоловіком примудрилися чудово обійтися без допомоги тіток, бабусь, дідусів та інших родичів.
А ось вони без нас чомусь обійтися не могли і не можуть.
Наші рідні свято вірили в те, що якщо у нас із чоловіком є бізнес, то й грошей просто подіти нема куди. Хоча це було не так. Та й працювати заради цих грошей доводилося з ранку до ночі, причому без вихідних.
Зате щоразу ми чули, що у нас багато грошей і що ми чудово живемо. Родичі вимагали, щоби ми безкоштовно ремонтували їхні автомобілі. Адже як інакше, у них грошей і так немає, а ми такі багатії ще й плату за свої послуги вимагаємо. Причому з деякими родичами ми знайомилися просто на порозі майстерні.
Але машина є не у кожного, а ось гроші потрібні всім. Тому ні мої батьки, ні батьки чоловіка не соромилися брати в нас гроші у борг. Брали і не віддавали. Свекруха пішла ще далі: вона брала гроші не лише для себе, а й для своєї молодшої дочки, сестри і навіть своїх племінників.
Двоюрідний брат чоловіка взяв 30 тисяч гривень два роки тому на відпочинок, коли захотів повезти свою родину в Буковель взимку. Обіцяв віддати частинами. Ще й не починав. Каже, що зарплата невелика, а грошей не вистачає. Коли чоловік запропонував йому попрацювати у нас на мийці, той навіть образився.
Зовиця Оля минулого року захотіла в Італію оце на відпочинок, так свекруха одразу прибігла – Стасе, дай! І Стас дав сестричці грошей, має ж дівчина світ побачити.
А потім до нас прийшла біда. Наш маленький син серйозно захворів і нам терміново знадобилася велика сума. На руках стільки грошей у нас і близько не було, тож ми звернулися до рідних.
Обдзвонили всіх родичів, зокрема й тих, хто в різні часи брав у нас гроші в борг або безкоштовно обслуговував машину. Усі нам співчували, але грошей ніхто не дав.
Так, ми знову впоралися самі. Продали один автомобіль, набрали кредитів під заставу будинку та майстерні.
Із сином все обійшлося, і це головне. Зараз потроху вилазимо із боргів, працювати доводиться ще більше, але робота є дякувати Богу. Але гроші з нас родичі вже не тягнуть. Адже ми з усіма розірвали стосунки.
Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб допомогти нам. Ніхто не зволив навіть віддати те, що в нас брав. А потім ці ж люди, коли в нас все налагодилося, мали нахабство приїжджати і знову випрошувати щось. Та ще й незадоволено кривилися, коли ми відмовляли.
Тож можуть вважати нас жадібними та меркантильними, але ми вже якось переживемо і обійдемося без них, я навіть зі своїми батьками майже не спілкуюся, тільки вітаємося зі святами. Чим далі – тим рідніше й краще.