Все життя я сама працювала, щоб забезпечити дітям краще майбутнє. Коли я виходила заміж, то була впевнена, що ми з моїм обранцем будемо один одному не лише чоловіком та дружиною, а ще й добрими партнерами та друзями.
І спершу воно так і було. Ми з Артемом навчалися в одному виші, розуміли проблеми один одного і намагалися підтримувати одне одного, допомагати. розуміти у всьому.
Повірте, у моїй молодості навіть близько не було такого ставлення жінки до чоловіка, як зараз. Чоловік – це опора. Але й жінка на багато що була здатна.
Я ніколи не дозволяла собі, щоб раптом ні з того ні з сього почати вередувати. Вимагати подарунки незрозуміло за що чи ще щось подібне. Букет квітів чи похід до театру був святом, а не рутиною – як зараз.
Проте ми розлучилися з Артемом. Після навчання я хотіла займатися якоюсь спільною справою, заробляти гроші, рости. А чоловік вибрав інше. Звичайну позмінну роботу, життя від зарплати до зарплати та типову рутину у двокімнатній квартирі зі старим ремонтом.
Мої амбіції не дозволили мені так жити. Незважаючи на те, що у нас на той момент було вже двоє дітей, я працювала і не боялася ризикувати. А ось чоловік вирішив, що головну мету життя вже досягнуто і тепер можна просто пливти за течією.
Ми поділили майно, діти, ясна річ, залишилися зі мною. І ми просто розбіглися. Без судів та аліментів.
Я продовжувала шукати якихось можливостей, шляхів для заробітку, але також займалася і дітьми: намагалася виховати в них самостійність та прагнення до нової інформації, навчання, розвитку.
Це, до речі, допомогло мені у шкільні роки. Мене часто не було вдома, проте я не боялася, що вони спалять будинок чи затоплять сусідів. Віра й Сашко вже у віці 12-13 років чудово готували найпростіші страви, мили посуд, навіть гуляли із собакою без нагадувань.
А я нарешті знайшла те, що шукала. Зайнялася бізнесом із продажу речей. Наше містечко досить невелике, периферія. Тож модні речі, хай і не фірмових брендів, але схожі на них, були досить потрібні і користувалися попитом.
Мені залишалося тільки з’їздити до столиці, закупитись на місцевому ринку, сторгуватися з вигодою, і збути це все вдома.
У мене виходило. Спершу я сама сиділа в наметі та продавала речі. Потім узяла в оренду кілька палаток і поставила туди найманих робітниць. Прибуток був дуже гарний. Люди люблять одягатися і завжди готові купити щось, що відповідає їхньому смаку. Скоро я зрозуміла, що можу й сама придбати щось значуще.
Так у нас з дітьми з часом з’явилася трикімнатна квартира. Звичайно, не одразу. Діти вже подорослішали, у Віри з’явився наречений. Але я була рада, що досягла того, чого хотіла.
Наставала нова епоха, Інтернет створив стільки магазинів, що мій бізнес став неактуальним і його довелося продати. Якісь заощадження у мене залишилися, але це були далеко не ті гроші, якими я могла розпоряджатися на піку своїх продажів.
Тому весілля дочки ми зіграли не дуже пишне. Свати дали якусь суму, я теж вклалася. Але попередила, що я самотня жінка та працюю все життя не за професією. Що з мене взяти? Тим не менш, молоді наче були задоволені. А більше мені й не треба.
Нині вони самі знайшли себе та поїхали за кордон. Дочка дзвонить мені раз на кілька місяців, просто заради пристойності. Не пропонує допомоги чи перевезти мене до себе, хоч в Україні такі події. Хоча вона може це зробити. І де тільки її подяка за мою працю? Її немає. Ось так.
Син Олександр теж знайшов свою другу половинку. Розпещену, галасливу дівку, абсолютно без якихось амбіцій чи спраги до розвитку. Вона може цілодобово стирчати в нього в кімнаті, не виходити на вулицю і просто сидіти в телефоні. Все.
Я думала, хоча б прибирання у невістки виходить на рівні, але її влаштовує пил на столі сантиметровим шаром та напівфабрикати з магазину. Це поки що вона молода і струнка. А далі що?
Як ви вже зрозуміли, син із цією «красунею» живе в мене. Він щось там заробляє. Вона теж працює з дому, щось там в інтернеті клацає. Життя одноклітинних у всій красі.
Думаєте, я маю хоча б якісь надії на допомогу від сина в старості? Навіть близько таких думок немає. Швидше за все, його подруга вже активно радить йому, як вигідніше продати квартиру, коли я полину на небо.
Ось такі справи. Життя я витратила на роботу та дітей. Не відпочивала, добре ставилася до своєї родини, не жаліла себе. Прагнула до того, щоб чогось досягти і передати спадкоємцям. Не вийшло. Все марно було.
А тепер як в анекдоті: склянку води мені, може, й подадуть. Та пити щось не дуже хочеться. А мені 59, і що далі?