З червоним дипломом закінчила навчання, працювала бухгалтером, зустріла Петра – побрались. Якби тоді знала, що сімейне життя перетвориться на “багнюку” – втікала б якнайдалі.
Спочатку ми жили з моєю мамою, облаштовували своє сімейне гніздечко. Мама у всьому підтримувала. Бог послав першу донечку, а потім – синочка. Чоловік радів, працював, допомагав, все ніби непогано було. Потім я знову зрозуміла, що при надії (ми не планували цю дитинку – так сталось).
Був великий подив – на світ з’явилась двійня. Роботи стало вдвічі більше. Старші діти, як діти – трішки слухали, іноді ревнували, капризували.
По-всякому було! Самі розумієте, що це непросто. Багато клопотів і по хаті, і біля дітей. Як добре, що у мене була мама – у всьому допомагала.
А от чоловіка, якби підмінили: довго пропадав на роботі, додому не спішив, а приходив дуже пізно. Запитаєте ви :”Де ж інша бабуся? Що робила? “Свекруха давно втратила свого чоловіка, помагала старшій доньці у бізнесі. Жила собі окремо, не хотіла нікого біля себе!
Вона не дуже цікавилась внуками, це ж діти невістки, а до дітей донечки ставилась зовсім по-іншому. То поїде на дачу – городини передасть, то піде на базар – молочного купить. А мені все говорить: “Давайте собі раду самі”.
Так і минав час. Діти підростали, а чоловік більше часу проводив як не на роботі, то з друзями. Я не мала коли й вгору глянути. Деколи забувала який день сьогодні. Вся хатня робота була на мені, бо мама ходила на роботу.
Часто не встигала прибрати чи їсти зварити, бо двійнята вередували. Ввечері вже падала з ніг. Мама приходила, жаліла! Тоді могла і відпочити.
Як грім серед ясного неба… лікарі сповістили про важку недугу мами! Рятували, як могли! Все намарне!
До року мами не стало.
Четверо дітей – мені було дуже важко! Поки ми жили з мамою Петро був стриманий, хоч пропадав з друзями, але не позволяв того, що було потім… Він відчув, що тепер господар, робив, що хотів…
Приводив до хати друзів, сиділи до пізньої ночі, а я не мала права і слова сказати. Потім, коли я вже хотіла спати, він часто мене “зачіпав”. Так! Важко про це розповідати. Я знову при надії! П’ятеро дітей!
У двокімнатній квартирі ми не могли жити, діти підростали – було дуже тісно.
Свекруха позичила половину грошей (але наголосила, що маємо повернути кошти), і ми ще доклали, тай купили маленький будиночок. Не думала я, що стану наче в клітці у своєму ж будинку!
Петро, сам не свій повертався з роботи, постійно був незадоволений, я все робила не так (то не наварено їсти, то не прибрано, не випрано), а я старалась з усіх сил, щоб діти були доглянуті, чисті та ситі. Від Петра я не відчуваю підтримки, розради чи допомоги.
Я у свої 38 років виглядаю старшою! Зате чоловік стежить за собою і мене має ні за що! З декретної відпустки так і не виходжу! І не дай Боже, десь піду сама, без його відома – маю “і читане, і співане”. Кому маю пожалітись? Дзвоню деколи до свекрухи, а вона мені: “Мовчи, маєш чоловіка, він забезпечує тебе!”
Але насправді так буває, що живу на соціальні виплати за дітей, бо чоловік все з друзями може протринькати. Бувають такі дні, що й хліба нема за що купити. Довго так не витримаю! Шкода лише дітей!
Як бути? Порадьте!
Автор – Наталя У