Мені 19 років, у мене є синок Назарчик, якому лише 1 рік, його батько так і не знає, що він народився. Це вийшло випадково на корпоративі. Я як дізналася, що при надії, одразу звільнилася і більше його не бачила, бо той колега одружений і я не хотіла псувати йому життя.
Довго вагалася, все не могла визначитися – сказати чи ні. Не сказала. Але ще й тому, що боюся, він з багатої сім’ї, а я просто звичайна. А що, коли він забере сина? Назарчик – моє все, я його обожнюю!
Через деякий час я знайшла іншого хлопця, Діму, зараз разом живемо на орендованій квартирі. Він працює зварювальником. Я ж, коли хотіла піти на роботу, дізналася, що знову при надії. Термін не великий, тижнів зо три, і ось що робити, не уявляю.
Залишити дитину, але як ми потягнемо двох малих? Як житимемо далі? Чи витягне Діма один нашу сім’ю?
Дмитро мене дуже кохає, але досить мало заробляє, не більше 10 тисяч гривень на місяць, що це для міста, коли орендуємо квартиру?
Але якщо відмовитися від дитинки, то також складно. Адже всі знають, який це гріх. Я не знаю. чи прощу собі. Але й жити у злиднях із двома дітьми теж особливо бажання немає.
Хоча Діма і радий, і розписатися пропонує. Але ж малий дохід, орендована квартира – все це мене лякає. Не знаю, чесно, так утомилася від цих думок. А як правильно? Підкажіть, будь ласка, адже тут багато мудрих читачок старшого віку.