Любомир на мої прохання повертатися додому з заробіток, все відмахувався. – Якраз робота пішла! Зароблю більше. Не підганяй! – А моє серце підказувало, що тут замішана якась жінка. Я не стрималася, взяла дітей і поїхала в ту Німеччину, і скажу відразу – правильно зробила. Інакше б я всієї правди не довідалася. Ми живемо в селі, де чоловіка рука всюди потрібна, а її нема. Хоч плач!
“Зізнайся мені, ти знайшов собі іншу? Ти покинеш мене?”
Ми з моїм чоловіком одружені вже більше 16 років, живемо в селі з моєю мамою. Виховуємо 2 дітей. Сину 11 років, а дочці 16.
Той, хто живе в селі, прекрасно знає, що окрім роботи, яка приносить грошовий дохід, є ще дуже багато роботи біля будинку, по господарству.
Тому дуже швидко наше життя перетворилося на рутину, постійна втома, суперечки через гроші, яких нам весь час не було достатньо.
А тут наша старша дочка Вікторія закінчує школу, потрібно готуватись до вступу, а це репетиторство, тай дівчина хоче гарно одягнутись.
Дійшло до того, що я почала докоряти чоловіку, що він мало заробляє, що він за мужчина, що не може забезпечити свою сім’ю.
– Любко, – так зі злості називала я його, – роби щось, а то я подам на розлучення і знайду собі кращого!
Так Любомир і вирішив поїхати на заробітки.
Заробітки, чужина і ось вже який місяць, як він там працює, працює важко адже влаштувався на будову, приходить втомлений. Буває іноді й немає сили нам телефонувати.
Фінансове становище в нас покращилось, я навіть знаходжу людей, коли потрібна чоловіча робота по господарству, в селі є багато таких мужчин, які за невеликі кошти радо тобі допоможуть, чи то покосити траву, чи то прополоти город…
Та з плином часу я все ж таки зрозуміла, що сумую за Любчиком, так ніжно тепер називаю я його.
– Вертайся коханий додому! Якось дамо собі ради, тут, вдома! Нам тебе так сильно бракує!
На що почула.
– Ще ні! Потерпіть ще трохи, зараз файно пішла робота. Буде непоганий заробіток за місяць. Ні, я ще не збираюсь до дому.
Мій Любомир не поспішає додому? Тут щось не те, він не скучив за мною? А може в нього є інша?
“Так в нього хтось є”, – подумки говорила я собі, потрібно їхати до нього і все перевірити.
– Любомире, ми їдемо до тебе! Діти заскучили, хочуть бачити тата і я скучаю за чоловіковими обіймами!
На що почула.
– Це дуже дорого! Сама дорога, проживання і харчування, тут все дороге, як на курорті.
Так Любомир почав нас відмовляти, та я все ж таки вирішила їхати. Сьогодні більш ніж коли, я розуміла, що не можу його втратити, я так сильно його кохаю і не хочу жити без нього, адже він моя підтримка і опора, він найдорожча моя людина на землі.
Звісно, він чекав на нас, це вже я зрозуміла після нашої зустрічі. Ми тиждень провели разом.
Я якщо точніше, тиждень вечорів, бо на роботі відгулів не давали і кожен вечір коли Любомир приходив з роботи, такий втомлений, але щасливий, що ми тут з ним.
Ми не могли налюбуватись один одним. Які слова він говорив мені… Яка я в нього вродлива, що мені непотрібно ніяких макіяжів, як він нас любить і хоче зробити нас щасливими.
Влаштував нам екскурсію на своїй роботі і я зрозуміла, що моєму чоловікові не до гульок і розваг. Він важко працює, щоб ми ні в чому не обмежувались.
Тільки розлука між нам змогла відкрити нам очі, які ми дорогі один для одного і який сильний між нами зв’язок.
Автор – Наталя У.