Мене звати Олена Петрівна, я з Вінничини. У мене – одна донька, у свахи Галини – так само тільки один син.
Так співпало, що коли наші діти зустрілися і вирішити поєднати свої долі, ми обидві були самі: я – вдова, сваха давно розлучена і з колишнім не спілкується.
Почали наші діти після весілля жити в орендованій квартирі і збирати на свою ділянку за містом, щоб побудуватися. Це була їхня мрія – жити у власному приватному будинку.
У них виходило відкладати, бо мають хороші зарплати, але все одно це все було повільно, адже вони то на відпочинок поїдуть, то ще якісь витрати, плюс за квартирку платити.
А у нас зі свахою було по двокімнатній квартирі. От ми і вирішили на сімейній раді, що варто їх продати, додати дітям гроші, щоб вони нарешті побудувалися та й жити усім разом. Тим паче, що часи зараз складні, краще всій родині купки триматися.
Так і зробили. Квартири в центрі міста продати – це не малі гроші. І ми їх продали.
Будували будинок дочка і зять за містом, недалеко від лісочку й річки, два роки будувалися, і нарешті минулої осені ми всі в нього переїхали.
Поки вони будувалися, ми зі свахою орендували на двох квартиру і зрозуміли, що схожі характерами, нам нормально разом на одній території.
І коли почали жити з дітьми в новому будинку, теж все було добре. Облаштовували будинок всі разом, наводили красу і затишок, робили квітники, посадили молодий садок.
Живемо ми всі в різних кімнатах, спільні в будинку вітальня і кухня, ще є дитяча, куди переїде внук Андрійко, коли підросте. Бо зараз йому чотири і він ще спить в одній кімнаті з мамою і татом.
Так ось. Помітили ми зі свахою Галиною, що відверто дратуємо мою доньку, а зять її підтримує!
Приготували щось на спільний стіл – не те. Прибрали – не так і не там речі лишили-поклали. Квіти не так розташували, саджанці не там посадили і не таких яблунь.
Втручаємося у догляд за Андрійком – це не наша справа, у нього свої батьки є. Застелили їм ліжко не зручно і взагалі, чого до них у спальню ходили без дозволу? Довго сиділи за столом з молоддю, коли до них куми приїхали і таке інше, постійно.
Коли намагаємося з Оксаною і Юрком зранку домовитися про вечерю, щоб їм вгодити, вони кажуть останнім часом все частіше: ви самі готуйте і їжте, а ми собі окремо повечеряємо.
Повертаються з робіт, ідуть до себе з якоюсь магазинною піцою чи суші, зачиняються. Дуже не приємно і зневажливо це по відношенню до нас, особливо коли ми чекали, вареничків наліпили, чи котлеток, голубців наготували.
Адже родинна трапеза за одним столом – це так чудово! А вони не цінують матерів і наших зусиль!
Одним словом, все донці з зятем не так. А що вони самі можуть? Весь час на роботах.
А це і взагалі попросили нас в одну кімнату з’їхатися. Бо їм, бачте, одна вільна, гостьова необхідна! Ми то зі свахою ладнаємо, але жити і спати весь час в одній кімнаті – це занадто все ж таки. Кожній людині час від часу особистий простір треба, усамітнення. А оксана моя каже:
– Мамо, зрозумій. До нас друзі, куми іноді приїхати хочуть, а їх і покласти ніде! Вітальня прохідна, там не зручно гостей розташовувати. А ви ж такі рідні. От і помиритеся в одній кімнаті, іншого вибору у вас немає.
Дійсно, не має. іти нам з Галиною нікуди. Будинок навпіл на дочку і зятя оформлений, та і не думали ми зі свахою, що наше добро ось так обернеться проти нас.
З кожним днем все важче і напруженіше стає у взаєминах між дітьми і нами, а що тепер робити, я просто не знаю, і Галина теж. Пенсії у нас маленькі, тяжко на оренді буде з такими цінами, як зараз.
Автор – Олена М.