Я не знаю, як могло до такого дійти. В один час я втратила зв’язок зі своєю донькою.
Але з чого все почалося?
Зараз мені 33 роки, а привела на світ я дочку, коли мені було 16.
Скажу чесно, це не було заплановано, але я завжди хотіла доньку. Якою ж великою була моя радість, коли я дізналася, що в мене буде дівчинка. Її назвали Інна.
Все було добре мене підтримував батько дитини, допомагав, але після року від народження дитинки він несподівано мене кинув.
Це були важкі часи, мені прийшлося залишити навчання, багато працювати, на декількох роботах одночасно, щоб на все вистачало грошей. Але ці часи в минулому.
Я думала така темна смуга ніколи не появиться в моєму житті. Адже попри все моя донечка виросла хорошою, розумницею, завжди мені допомагала, ми були як подруги.
Так думала я. Але після того як їй виповнилося 17, я почала помічати дивне. Спочатку помітила дивного роду пляшечки в нашому смітнику. На запитання звідки це? Моя дівчинка просто говорила, що її попросили однокласники викинути, бо в них суворі батьки. Це було дивно…
Але материнське серце відмовлялося вірити в щось погане.
Ми далі жили, як зазвичай, але я все частіше почала помічати, що Інночка приходить пізно зі школи додому. А на всі запитання де вона пропадала? Були відмовки, ніби просто автобуса довго не було, або зустріла подругу і заговорилися, або ж допомогла однокласнику з домашніми завданнями.
Це мене трохи заспокоїло. До одного моменту. Допоки не пролунав дзвінок. Де мені сказав директор школи, що моя дівчинка вже місяць не була в школі, давно вже не виконує домашні завдання і в останній раз грубо відповіла вчителю.
Це було, як грім посеред ясного неба. Я не очікувала такого почути.
Цього ж дня поїхала з роботи в школу де дізналася багато неприємних новин. Та найгіршим було те, що коли я йшла зі школи додому, побачила свою Інну з “тліючою трубкою” в зубах. Було видно, що вона це робить не вперше. А з боку була компанія невідомих мені людей.
Я не стала виясняти, що це. Дочекалася поки дочка прийде додому. Як тільки двері скрипнули і вона прийшла, я ледве стримуючи себе спитала, як минув день? Як справи в школі?
На що вона відповіла, що все як завжди, нічого нового, а сьогодні теж затрималася через автобус.
Тоді я не витримала і сказала, що все знаю, почала казати, як вона може і невже вона не знає як важко і скільки сил я доклала, щоб її поставити на ноги.
Тоді це була перша наша серйозна “буря”. Під кінець якої вона гримнула дверми своєї кімнати і сказала, що йде.
Я ж подумала, що це все не серйозно, що коли емоції стихнуть все налагодиться.
Але як же сильно я помилялася. Ввечері, коли я прийшла з робити, Інни вже не було і її речей теж. Де шукати і що робити я не знала.
Контактів нових її друзів я не мала. А старі не знали і виявляється давно вже з нею не дружили.
Не буду описувати де я знайшла свою дитину. Ми тоді міцно обіймались і довго плакали від щастя.
Ми пообіцяли одна одній, що зробимо все, щоб ми і наділі, як колись, були подругами і жили в мирі та злагоді!
Хто ставав мамами в такому віці? Поділіться своїм досвідом!
Автор – Анастасія Г.