Свого Івана полюбила не зразу, минуло багато часу у сімейному житті, поки зрозуміла, що люблю його.
Колись на селі, якщо дівчина до 20 років не вийшла заміж – то все – її вважали “старою дівою”.
Так було зі мною. Мала вже 22 роки, коли зустріла Івана. Залицяльник був наполегливий. Мама тоді казала: “Галю, ти тільки носом не крути, твого віку дівчата вже дітей бавлять!”
Розуміла, що час прийшов, хтозна чи буде інший ще хтось…
“Скільки можна перебирати тими хлопцями? -” батько строго запитав.
Тому на пропозицію Івана стати його дружиною – я погодилась! Іван прийшов узяті. Почали сімейне життя, він був уважним до мене, але я не мала палких почуттів до нього. Думала, що з появою дитини все зміниться.
Іван часто на вихідні возив мене до міста, щоб провести час разом, бачила у ньому романтика. Подобався він мені. “Знаєш, Галю, так хочу, щоб ми стали батьками, -” часто так чоловік говорив мені.
Сталось так, що я ощасливила свого чоловіка. Першою у нас народилась донечка. Назвали Даринкою. Іван був дуже щасливим!
Все робив заради донечки: турбувався, вечорами вставав, мені допомагав. Любив він мене дуже, а я не могла такого ж сказати, це була більше, як привичка.
Минуло ще три роки – і народився син Михайло!
Ми жили і старалися все заради дітей.
Мама моя здоров’я не мала, відчувала, що скоро залишить цей світ і одного разу сказала: “Галю, мою стареньку хату, город і сад я хочу, щоб ти продала, а за вилучені гроші – купи Даринці квартиру в місті”.
Моя донечка на той час вже була заміжня і квартиру з чоловіком винаймали.
Я виконала прохання мами вже після її “відходу”.
Знала, що син Михайло дуже ревнував до Дарини:
– Мамо, ви з татом все сестрі помагаєте, а у мене теж сім’я, жінці моїй не вгодиш, хоче, щоб нову машину купив!
– Михайлику, не все одразу, складаю бабусі на пам’ятник.
Почекай трохи.
Одного разу, коли я зайшла до спальні, побачила, що у комоді нема моєї коробочки з грішми, була розгублена, подумала, що хтось її кудись переклав. Почала дзвонити до дітей, вони казали не брали, що нічого не знають.
Івана свого почала підозрювати. Коробочку з грішми так і не знайшли, я важко пережила втрату.
Десь через місяць Михайло кличе мене з батьком у гості: “Мамо, тато, приїжджайте до нас з Юлею, маємо для вас новину!”
Ми приїхали у гості до Михайла (він теж мав квартиру у місті, хрещена подарувала, бо своїх дітей так і не мала, а сама поїхала жити на село).
Коли ми приїхали з Іваном – невістка нас зустріла при порозі така рада, така усміхнена:
– Заходьте, дуже раді, що ви приїхали! – казала Юля.
– Так, ми теж раді, що запросили. Дорога трішки нас втомила, бо їхали автобусом, а потім тролейбусом.
– Тоді трішки відпочиньте з дороги, а я їсти приготую, – сказав Михайло.
Поки я лежала на дивані, між книжками на поличці побачила ту мою коробочку з грішми. Вся аж “стерпла”. Не могла повірити, що син на таке здатен, промовчала, нічого не казала.
Того дня діти сказали, що чекають на дитину.
Ми дуже зраділи новині, але після того поїхали додому, всю дорогу мовчала, Іван не знав, що зі мною робиться. Вдома все йому розказала: і про коробку, і про гроші.
Іван був спантеличений, розраджував мене, шукав слова підтримки, хотів на емоціях їхати знову до сина. Я стримала, щоб не нашкодити його сім’ї.
За стільки років – аж тепер відчула, як люблю Івана.
Тепер не знаю, що маю сказати синові? Як мені з тим жити, як син підло з нами вчинив. Чи заслужила я на таке? Чому він це зробив?
Автор – Наталя У.