В Італію я поїхала заради чоловіка, який важко занедужав. Я ж не знала, чим все це обернеться!
Я і не думала їхати на ті заробітки, мене влаштовувала зарплата продавчині в продуктовому магазині, але коли занедужав чоловік і потрібні були чималі кошти на лікування, я зробила все від мене залежне.
Ми з Олегом побралися, коли обом було по двадцять п’ять.
Жити не було де, тому опинилася я пліч-о-пліч зі свекрухою і свекром, правда, свекор прожив з нами не довго, занедужав, а лікуватися не хотів.
Минали рік за роком, Боженька не посилав нам діточок. Ми обоє обстежувалися, лікарі в один голос говорили, що треба чекати і надіятися.
Коли нам обом вже було за сорок, ми змирилися з долею, що так ніколи і не станемо батьками.
Скільки всього за своє життя я наслухалася від свекрухи, що їй “пуста” невістка попалася.
Не раз чула, як вона з сусідами по під’їзду говорила.
“Одружився б мій Олежик на твоїй Вірочці, вже б може і дідом був, а так…, біля тої, навіть ніхто ложки води в старості не подасть”.
Я старалася мовчати в таких ситуаціях, хоча було дуже важко.
На той час я працювала в продуктовому магазині. Олег був зварювальником на заводі, грошей нам вистачало, ми і відпочивати, правда по Україні, їздили і майже кожного року. Якби ж були б дітки, може б і шукали якусь іншу роботу, а так…
Та в 49 років наше життя сильно змінилося.
Олег занедужав і потрібні були великі кошти на його лікування. Тут то вже нашої зарплати ні на що не хватало.
Єдиним правильним рішенням було, їхати на заробітки до Італії.
“Звісно їдь. На гроші, які ти будеш висилати, ми і витягнемо Олега! Інакше ніяк – пропаде!”
Я так і зробила. Моя двоюрідна сестра Юля вже давно там живе і працює, навіть дітей забрала, з чоловіком вони жили дуже погано.
Ось до неї я й поїхала.
Спершу доглядала стареньку, і скажу чесно, вредну бабусю, а через декілька місяців влаштувалася нянечкою в сім’ю, де жінка була українка. Вони дуже зайняті з чоловіком, а я і куховарила і прибирала і на гуртки дітей водила.
В цій сім’ї мене любили і поважали мою працю.
Важко мені було на душі, що залишила чоловіка в такому стані, та іншого виходу не було. До того ж, свекруха всюди Олега супроводжувала, я знала, що без мене нічого не вийде.
Минав час, недуга Олега потроху відступала, але я не хотіла приїжджати в Україну назавжди. Так, я була на свята, і коли мала змогу, то провідувала чоловіка зі свекрухою, поки одного дня не дізналася, що мій Олег переїхав від мами до якоїсь жінки.
Свекруха до останнього приховувала цю “новину” від мене, боялася, що я залишу їх без Євро.
З Олегом ми не були розлучені. Коли я приїжджала по речі, щоб перевести до своїх батьків, то свекруха сказала, що я сама винна.
“А як ти хотіла? Він чоловік і без жіночої ласки довго не може. Чого ти там сиділа? Я більш ніж впевнена, що в тебе там тоже, якийсь “Антоніо” є. Хіба ні?”
Я мовчки забрала усе своє і знову подалася до Італії.
В мене справді були залицяльники, але мені і в голову не приходили такі думки, я завжди була вірна своєму чоловіку. Але після того, як Олег зі мною вчинив, я дала собі волю.
Філіп від мене був старший майже на десять років, та на вигляд, ніби й сорока п’яти не було.
Він показав мені справжнє життя, хоч і вже на старості моїх літ.
Моя мама, тата на той час вже не було, навіть познайомилася з ним, коли одного разу ми приїхали разом на Різдво.
Я нарешті була щаслива і не думала про погане.
Та одного дня зі мною зв’язалася свекруха.
“В Олега загострення! Йому потрібна твоя допомога! Ти, як-не-як, а його офіційна дружина. Нам знову треба гроші. Моя пенсія, сама знаєш яка!”
Я вперше в житті підвищила голос і сказала, що не дам витирати об себе ноги.
“Нехай його рятує та, яка була з ним весь цей час”.
Та як виявилося, ця жіночка прогнала його, як тільки дізналася, що недуга повернулася.
Один раз я зробила перевід грошей, бо мені і справді було жаль Олега, а потім просто викреслила цих людей зі свого життя.
Не раз свекруха зв’язувалася з моєю мамою і говорила, що я невдячна, бо лишила чоловіка в такому важкому стані.
Не думала вона жодного разу про мій стан, коли я дізналася, що Олег пішов до іншої і ще довгий час вони жили на гроші, які я висилала їм на “хліб”.
Пів року тому Олега не стало. Знаю від людей, що свекруха у всьому що сталося, винить мене.
І ось тепер я не знаю, може і справді я така погана…
На душі шкребуть кішки… важке моє життя, дуже важке…
Автор – Наталя У