Така халепа сталася на мою голову! Синочок Василько одружився на розлученій переселенці з дитиною! Оббере його до ниточки! Не поспішайте мене засуджувати, а вислухайте мою історію.
Я часто чула від знайомих, що, я, напевне, найкраща мати у світі. Не подумайте, це не самолюбування, просто багато хто з мого оточення знає, в яких умовах я ростила власну дитину і що нам обом при цьому довелося пережити.
Зараз, коли вВасилько виріс, вже все нормально. Є дах над головою, фінансово ми забезпечені. Якби не один «нюанс», який, схоже, не влаштовує лише одну мене.
Так ось, коли Василько був ще зовсім дитиною, його батько був главою нашої сім’ї. Не знаю, чи пам’ятаєте ви, але 20 років тому, коли ще не було всіх цих соціальних мереж, персональних тренерів та іншого, шлюб між чоловіком і жінкою був площиною зовсім не публічною. І те, що відбувалося в родині, могли знати лише кілька найближчих родичів чи друзів.
Я була домогосподаркою, а тато Василька заробляв і приносив гроші додому, на які наша родина й жила. На додачу він ще пив, і іноді нам з синочком було дуже непереливки, багато родин так жили, грошей не вистачало.
Втома, нервозність, невпевненість у завтрашньому дні. Я, яка не пропрацювала й дня у своєму житті, навіть не уявляла, що могло бути якось інакше. Поки мій благовірний якось не впав на порозі, почервонівши.
Лікарі не змогли врятувати його. Просто не встигли приїхати. І ще молодий і повний сил чоловік пішов на небо, прирікаючи нашу сім’ю на дуже хитке у фінансовому плані існування. Для мене на той час це було важке випробування й потрясіння. Бо я навіть не знала, де в хаті зберігалися гроші.
Довелося мені бігати родичами, позичати з кожного по нитці на гідні проводи чоловіка. Так я стала вдовою, одинокою матір’ю без копійки в кишені.
Гроші, звісно, знайшлися за кілька днів пошуку. Але не сказати, щоб я була дуже рада. Їх було не так багато, а витрати росли з кожним днем. Тоді моя сестра запропонувала мені взяти кредит, скласти з частиною знайдених мною грошей і вкласти їх у нашу спільну справу: стати агентами нерухомості.
Так я і вчинила, вивчивши, згодом цю професію з нуля. Оминувши всі підводні камені я, зрештою, сталабільш-менш успішною людиною в цій не такій уже й легкій професії. Такою залишаюся і досі.
Мої стосунки із сином розвивалися досить непросто. Хлопчик, що ріс без батька, ясна річ, приречений зустрічатися на шляху свого дорослішання з різними непорозуміннями і труднощами.
Я забороняла Василькові багато речей, про які зараз шкодую. Він кілька разів йшов з дому, три рази я забирала його з поліцейського відділу. І, тим не менш, він виріс нормальним молодим чоловіком, вивчився і я дуже ним пишаюся. Син тепер сам може подбати про себе і свою сім’ю. Якби не один момент.
Нині він живе з жінкою, яка має дитину від першого шлюбу, вона переселенка з Донеччини. У цієї жінки, Марини, син, віком трьох років. Вони не робили пишного весілля, просто розписалися, щоб не витрачати зайвих коштів на непотрібну нікому вечірку, ще й в такі часи.
Ми спілкуємося, як це й належить у нормальних сім’ях. Але особисто я десь підсвідомо чудово розумію, що моя невістка по-справжньому не любить мого сина. Адже я була на її місці і добре знаю, що, крім своєї дитини, вона не бачить поруч нікого.
Я знаю, що Василько для неї – не більше, ніж спосіб отримання фінансової вигоди для них із сином задля нормального існування.
Я не засуджую і засуджую одночасно. Оскільки, якщо мій син має до неї почуття, то ніхто в цілому світі не зможе переконати його в зворотному. Але з якого дива він повинен оплачувати всі борги своєї дружини, кредити, які вона має?
Адже вона сидить удома і няньчиться з дитиною. Іноді щось приготує чи випере. Але лише інколи. І найчастіше саме Василько після роботи вимушений займатися домашніми справами.
Більше того, від мене теж вимагають ставитись до сина невістки, як до рідного онука. Приходити в гості обов’язково з подарунками, видавлювати із себе щось схоже на радість, коли він виходить у новому дорогому одязі, купленому на гроші мого сина.
А мені це не близько. Для мене це чужа дитина. Так, він ще зовсім маленький. Так, хороший, кумедний. Але моя справжня дитина стоїть переді мною і я точно впевнена, що за півгодини до мого приходу саме вона перемила весь посуд. Бо я сама навчила його розстеляти рушник і вже на нього виставляти сушитись тарілки.
Я знаю, хтось може назвати мене просто прискіпливою бабцею, яка не розуміє, що не буває чужих дітей. І батько не той, хто зробив, а той, хто виховав. Але тепер я сприймаю всі ці правила і приказки як доросла людина. І здогадуюсь, хто їх вигадує.
Їх придумують саме жінки, яким потрібна насамперед вигода від свого чоловіка. Бо крім приказок і себе, їм більше нема чого цьому самому чоловіку запропонувати. Я принаймні бачу це саме так.
Хочу лише сказати, що сумую за минулими днями. Було важко, не приховую. Іноді навіть нестерпно. Але не у всіх чоловіки мали проблеми зі склянкою. Були ж і нормальні працьовиті чоловіки та жінки. А сьогодні усі фальшиві, живуть на два життя.
Колись ми робили фотографії на плівковий фотоапарат і на них було видно наші справжні особи та емоції. А сьогодні кожна пані може зробити 1000 фото на телефон, виставити їх на загал в інтернет, і на кожній з них буде лише штучна посмішка і нічого більше. Хіба вам самим, сучасні дівчата, не противно від цього?