Ми з чоловіком побралися рік тому, просто розписалися. Жили й працювали в місті, поки в нього не почало регулярно “прилітати”. А тоді й Максим втратив роботу – фірма закрилася.
Я сирота, виросла в інтернаті, а Максим мій родом з селе маленького там і зараз живуть його батьки і сестра з родиною теж в тому ж селі, на сусідній вулиці. От Максим і сказав мені, що їдемо жити поки все це триває до них – іншого виходу немає. Що мені було робити? звичайно що я погодилася. Адже ми дійсно фінансово дуже просіли.
Зараз я при надії, на 3 місяці очікування нашого малюка-первістка. Жити з батьками чоловіка в старій хаті дуже не просто, у ній вже стіни обсипаються, зручності на вулиці в дерев’яній будці у кінці огороду.
Батьки не дуже охайні люди або простіше кажучи, у нас різні погляди на побут і чистоту в оселі. Свекруха ніколи не миє тарілок зі зворотного боку, у них зі свекром у ванній кімнаті один рушник на двох на все. Їдять з одної миски чи сковорідки.
Я їх тихо не переношу, і з кожним днем ситуація погіршується.
І вся проблема в тому, що якщо все буде добре і народиться малюк, тут немає місця йому, ні ліжечку, ні столику ні одягу, і брудно дуже, на додачу величезний хитрий кіт.
Переїхати до міста, як я вже сказала, ми не можемо – не потягнемо фінансово. Винаймати квартиру зараз можливості немає, а про ремонт у своїй цій хаті свекри говорять уже 10 років, але нічого не роблять.
Я подумала через місяць після народження дитини поїду на 2 місяці до розлученої подруги в Київ, бо в нашому Харкові дуже небезпечно. Але що далі, як же чоловік?
Якщо я наважуся й поїду, мені здається, залишуся сама. Бо чоловік поки не до кінця зрозумів, що я ношу дитя і він стане батьком.
От і живу-терплю: все мене тут дуже тригерить, злить і не влаштовує, і я б така, що втекла б уже кудись, але справді не хочу залишитися сама з дитиною.
Яка ваша думка? Що мені робити? Адже у мене немає рідні, щоб запитати поради.