Коли свекруха почала говорити до моєї мами, тій аж сльози на очі виступили. Я сама стояла сама не своя, це ж при мені все і відбулося.
Після весілля ми переїхали до батьків чоловіка. Олег єдиний син. Батьки зуміли збудувати гарний двоповерховий будинок, і в місті. Мої ж живуть в районному центрі і до того ж в мене є молодший брат, який навчається в одинадцятому класі.
Тому сильно в нас вибору не було, оренду ми б не потягнули.
Свекри віддали нам весь другий поверх, але кухня у нас одна на першому поверсі.
Я вже дев’ять років живу в будинку, але досі свекруха кожного разу не перестає мені вказувати на те, що це її дім і я тут лише гостя.
При першій можливості вона не перестає щось шептати Олегу на вушко. Мені здається, як мене немає, вона навіть зранку його будить поцілунком в голову.
Коли я заходжу в кімнату, Валентина Ігорівна змінює тему на нейтральну. Ну на кожному кроці відчувається, що я тут зайва.
В нас з Олегом двоє дітей. Старша Олеся ходить в другий клас, а молодший Данилко в садочок.
Я поки не працюю, але мотаюся як білка в колесі, щоб всім догодити. Але і цього виявляється мало.
Я не раз чула від свекра, що він подає на розлучення, але все щось його стримує. Важка вона людина, дуже важка.
А в суботу в Данилка був день народження. Ми не справляли, але для своїх все ж зробила святкову вечерю.
Запекла гомілки з картоплею, зробила два салатика і тортик сама спекла і прикрасила улюбленими героями іменинника.
Свекруха нічого онуку не подарувала. Вона все вказує на те, що зробила нам усім найдорожчий подарунок – дах над головою.
Але то таке, мені від неї нічого не потрібно.
Мої ж батьки і конструктор на магнітах купили і гроші в конверті Данилку дали і кульки гелеві. Все, як годиться.
Святкування минуло гарно.
Олег з батьком вийшли на вулицю, діти гралися в іншій кімнаті, і тут моя свекруха вирішила зіграти сценку.
– Я, свахо, вашій дочці все готова пробачити. Як-не-як, а вона хороша мама для моїх онуків.
Тобто, все пробачити? Що я такого їй зробила? Відібрала увагу улюбленого синочка?
Моя мама розплакалася, я ледь її заспокоїла, а та як ні в чому не бувало, почала збирати брудні тарілки і ставити чисті.
Валентина Ігорівна не може змиритися з тим, що за ці роки я так і не стала називати її мамою. Але в мене є мама, своя, рідна. Я не можу видавити з себе це слово до жінки, яка мене терпіти не може.
Мама наодинці почала мене питати, що між нами відбувається, а я навіть не знала, що їй відповісти.
Ми не сваримося, але і теплих відносин в нас немає.
Я для свекрухи в домі, як кухарка і нянька, яка дбає, щоб її онуки були ситі і чисті.
Олег каже, що я перебільшую, що його мама хоче нам добра. Але щось мені в це не віриться.
Не дарма ж свекор вже який раз натякає їй на розлучення.
Як жити з цією сімейкою? Вона ніби й нічого не робить, але я бачу, що між нами все більші і більші кордони вибудовуються.
Автор – Наталя У
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.