Напевно, у Франківську не знайдеться людини, яка не чула про Олексу Довбуша. Радянські та й українські історики описували його як благородного розбійника, який мстився шляхті за скривджених селян, відбирав гроші в багатих і роздавав бідним. Але на чому базувались ці твердження – на народних легендах та піснях? Втім, документи малюють інший образ цього «карпатського лицаря».
Таким уявляли молодого Довбуша скульптори Рябінін і Сколоздра. Робота 1951 року
Важке дитинство
Найбільше долучився до романтизації ватажка опришків академік Володимир Грабовецький. У 1994 році у львівському видавництві «Світ» вийшла його монографія «Олекса Довбуш». Наприкінці там вперше були наведені додатки – документи XVIII століття із львівських архівів. Саме на них і будемо спиратися.
Народився майбутній месник у 1700 році в селі Печиніжині теперішнього Коломийського району. Раніше бідних селян умовно поділяли на три категорії: городники, халупники і комірники. Перші мали хату, але не мали сільськогосподарської землі, володіючи лише невеличкими присадибними ділянками – городами. У халупників не було ані городів, ані хат, а жили вони відповідно у вбогих халупах. Найбіднішими вважались комірники. Ті взагалі нічого не мали, наймитували у заможних селян, за що отримували комору для проживання. Тато Олекси – Василь Добош – належав саме до комірників і жив у садибі багатія Гаврила Твердюка.
Але тут є кілька нюансів. Насамперед через те, що комірники нічого не мали, то й ніяких податків не платили, лише відробляли панщину. Також старий Василь мав кілька овець, які давали вовну, молоко, бринзу, отже щось йому таки перепадало. Плюс, раніше існував соціальний ліфт, коли бідні селяни завдяки розуму, підприємливості та працьовитості вибивались зі злиднів і ставали заможними ґаздами.
Та Василя Добоша, схоже, все влаштовувало. Річ у тім, що цей добродій… пив. Про прив’язаність батьків Довбуша до оковитої промовляють документи. Наприклад, селянин Олекса Жолоб із Печеніжина свідчив, що опришки змушували жида-орендаря з Лючі носити горілку пану Василю. На питання, чи передавав Довбуш з братом якісь гроші чи речі своїй матері, свідок відповів таке:
«Не знаю, чи приносили, тільки бачив, що на горілку давали матері по кілька грошей шостаками. Однієї ночі прийшли, коли я ночував у господаря (Гаврила Твердюка – Авт.), вони, прийшовши, постукали у вікна, мати вийшла до них і веселилася з ними кілька годин».
Цікаво, що академік Грабовецький цей епізод описує дещо інакше:
«Сини Довбуша, озброєні від ніг до голови, часто вночі з’являлись у Печеніжині. Але до хати вони не заходили, весь час були на сторожі, викликали матір і говорили з нею по кілька годин, а відходячи, залишали родичам грошову допомогу…».
Отже, батьки майбутнього опришка «трохи вживали». До речі, народний переказ каже, що маленький Олекса народився німим, а вилікував його мольфар Йосип Явний.
Початок кар’єри
Пройшли роки, Довбуш виріс, пас вівці на полонині і мріяв про багатство. Але зароблених на бринзі грошей вистачало лише на випивку. Тоді Олекса згадав народну мудрість: якщо горілка заважає роботі, кидай тую роботу. Так він і зробив.
Перший його «подвиг» датований 1739 роком, коли Довбушу було вже майже 40. Вони з братом Іваном були надзвичайно сильними й запросто могли б сьогодні працювати вишибалами або «рішати питання». Якось до них звернувся мешканець села Малі Лючки. Він мав конфлікт із трьома своїми братами, які його чи то образили, чи то обділили. Тому цей ображений і попросив Олексу та Івана розібратися з родичами. Ці завітали до села, натовкли пику братам «замовника», обнесли їхні хати і вирішили, що це значно краще, ніж горбатитись на панщині.
Потім брати Довбуші та кілька їхніх спільників завітали до Чорних Ослав. Власник найбагатшого двору, побачивши озброєних чоловіків, перелякався та накрив розбійникам пишну «поляну». Вони наїлись, напились, господаря не чіпали, натомість… пограбували сусіднє село Лючки.
Гуцули. Картина Северина Обста, 1902 рік
Перша кров
У відомій «Пісні про Довбуша» є строки, що «він (тобто Довбуш-молоденький – Авт.), на ніжку налягає, топірцем ся підпирає». Тобто, Олекса шкутильгав. Це й не дивно, адже опришки часто мали збройні сутички із шляхтичами, за ними полювали поліцейські-смоляки, то ж може хтось із них поранив народного месника? Ні. Покалічив його рідний брат Іван.
Володимир Грабовецький про цей випадок пише досить обережно:
«Навесні 1739 року Олекса й Іван разом з опришками зупинилися в печеніжинській корчмі. Про що вони говорили, на якому ґрунті почалася суперечка, невідомо, але Іван і Олекса дуже посварилися. Мабуть, серйозною була незгода, бо від розмов перейшли до зброї. У бійці один з опришків був убитий, а Іван, охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим. З того часу назавжди розійшлись брати Довбуші. Олекса і далі діяв зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, на Бойківщину».
А ось сучасник тих далеких подій, вже знайомий нам Олекса Жолоб, що був односельцем братів, розповів дещо іншу історію:
«У Великодню суботу в Печеніжині так були понапивалися, що могли б їх і діти пов’язати і порубати. Брат (Іван) затяв брата (Олексу) топірцем по нозі і другого колегу між собою порубали».
Тут не треба довго гадати, на якому ґрунті почалася суперечка – брати просто перепилися, а потім комусь здалося, що його недостатньо поважають… Символічно, що першою жертвою Довбушів став їхній же товариш, який просто потрапив під гарячу руку. До цього випадку літописи не пов’язують братів з убивством.
Між іншим, цей «подвиг» міг стати останнім у бойовій біографії Довбушів. Коли вони тоді валялися непритомними біля корчми, поруч проїжджав шляхтич Рушель. Місцева єврейка запропонувала йому пов’язати розбійників, але той спокійно відповів: «А за що їх в’язати, коли мені ніщо не винні?».
Не будь пан Рушель таким чорним пофігістом, майбутнім історикам опришківського руху довелося б шукати інших героїв.
Іван Бондарев