Ми з чоловіком вклали всі гроші в цей будинок, ще й кредит взяли. Ми були щасливі, бо він справді виглядав найкраще в селі. Спершу ми приймали родичів і друзів, потім відсвяткували новосілля. І коли всі роз’їхалися, я зрозуміла, що все це було даремно. Чоловік і слухати про продаж не хоче. – Ти звикнеш, – сміється Богдан. Але я не перестаю лити сльози. Недавно моя найкраща подруга з міста приїхала. Пів години на метро і ще й двадцять хвилин на маршрутці теліпалася
Ми з чоловіком купили будинок за містом. Для мене з того дня почався кошмар, з якого нема виходу…
Я була задоволена своїм новим будинком за містом, але незабаром зрозуміла, що мені нудно в селі. Крім прибирання та готування, мені немає чим зайнятися, і я сумую за жвавими вулицями та нескінченними можливостями, кудись піти.
Ми з чоловіком купили дуже гарний будиночок, і насправді, ми дуже довго йшли до цієї мрії. Через кілька місяців я зрозуміла, що я створена для міського життя, а від цієї ситуації мене вже просто нудить. Але чоловік задоволений і нічого міняти не хоче.
Одного разу чоловік прийшов додому і сказав, що знайшов ідеальний будинок за містом. По фотографіях він більше нагадував халупку, в яку потрібно було вкласти чимало грошей, сили і здоров’я.
Але, якщо чесно, я також бачила у ньому своє майбутнє. І ось ми всі заощадження вклали в наше майбутнє житло, а ще в борги влізли. Результат того вартий, будинок дійсно вийшов гарним.
Перші кілька місяців після переїзду я не мала часу перевірити свої почуття, ми узгоджували деталі та запрошували друзів на обіди та новосілля.
Це був єдиний щасливий період, бо потім на мене звалилася нудьга і сірість. Я думала, що якщо я піду вранці на пробіжку в лісі і вип’ю кави в саду, я буду абсолютно спокійною.
Натомість я була як самотня кішка. Сім’я та друзі здавалися такими далекими, я не могла взяти себе в руки та піти відвідати когось у будь-який момент.
Я звикла, що в місті на мене завжди чекає щось нове. Куди б я не пішла, то натрапляла на знайомого, на гарну виставку, чи на смачну каву.
Моя найкраща подруга добиралася до мене на метро, а потім ще й двадцять хвилин теліпалася на маршрутці. До нас справді непросто доїхати.
Кожного разу вона розповідала мені, що нового в місті, і кожного разу доводила мене до сліз. А потім Анна заглянула трішки наперед.
– Віро, а як ти будеш тут жити, якщо у вас з Богданом з’явиться дитина? Ти будеш їздити з коляскою по порожній вулиці? Я ж тебе попереджала, що буде важко, бо ти до кінчиків пальців міська дамочка! Якщо ти живеш в місті, то можна хоч в одинадцятій годині вечора сходити за кавою. Те саме і з їжею. Захотіла – замовила і за п’ять хвилин тобі все доставка привезла.
Нагадала мені Анна, і це заставило мене ще більше задуматися. Вона мала рацію, я дуже люблю місто. Наприклад, я любила ходити на пізній сеанс у кіно.
Я намагалася подружитися з деякими людьми в селі, але безуспішно. Усі тут живуть замкнуті у своїх будинках і мало хто заводить друзів або приймає когось нового серед них.
Одна сусідка цілком приємна для невимушеної розмови, але мені цього замало. Я зрозуміла, що переїзд був помилкою. Красивого будинку просто недостатньо для щастя.
Я скаржилася чоловікові, але він з мене сміється. Він сказав, що за рік часу такого життя я звикну.
Він не може нахвалити природу навколо будинку. Нарешті він добре спить. Я ж у нестерпній тиші слухаю стукіт власного серця. Нічний шум у місті мені більше подобається. Оскільки я працюю вдома, то мене починає нудити від цієї сільської краси навколо.
Я шукаю любу причину, щоб хоч іноді виходити з дому. Але нещодавно я дізналася, що при надії. Підозрюю, що найбільше випробування ще попереду.
Мама запропонувала переїхати на перші кілька місяців до неї, і я вдячна за це. Боюся, що тут у декретній відпустці я зійду з розуму.
Як з цим справитися? Що робити?